Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Носом чую, що рибу, — мовив обозний, ідучи поряд з отаманом. — Осятрину? В’ялену?

— Всяку.

— Продайте.

— Скільки?

— З десяток.

— Возів?

— Рибин із десяток.

— Задля десятка та розпаковувать мажу?

— А коли два?

— Два вози?

— Два десятки…

— Гей-гей! — погукнув отаман на волів.

— А пріч риби? Що везете? Крім риби? Га?

— Лиманську сіль, — спроквола відмовив отаман ватаги.

— Бачу, що сіль. А ще? — І пан Купа досвідченою рукою полкового обозного помацав ряденце на одній туго вшнурованій дубовій мажі, від якої солодко тхнуло чимось вельми знайомим, але чудно несподіваним посеред степу. — Чи не ладан?

— Ладан, паночку.

— Продайте трішки!

— Жменьку? — глузливо поспитав чумак.

— Купимо цілий мішок! — докинула й своє слово Роксолана.

— Кепкуєте, пані! — розсердився чумак.

— Навіщо нам стільки ладану? — підозріло обернувся до дружини Пампушка.

— Діомиде! — покрикнула пані, і обозний обачно замовк. — То продасте? — ще раз поспитала Роксолана в сердитого отамана. — А коли два мішки?

— Бувайте здоровенькі, пані мила! — ґречно сказав той і озирнувся назад, де хтось загукав: «Цабе! цабе!» — бо волики, взявши вліво, мало не розбили матицею своєї мажі визолочену приступку голубого ридвана, а домашній півень десь там, попереду, пресердито заспівав що було сили.

Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав:

— Навіщо стільки ладану?

— Во славу Божу, — тоном святенниці відмовила прегарна пані.

— Гріхи замолювать.

— Не маю ще.

— Є, видно… А з ким? З ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!

— Ще ні… на жаль! — І Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її а чи вдарити. — Я купую ладан задля тебе.

— Ти на що натякаєш? — обережно спитав пан Купа-Стародупський.

— Не на гріхи. На всі твої гріхи — мені начхать.

— Тобто як?

— А так… — І пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.

16

— Гріхи — то все в минулому, — раптом заговорила вона.

І щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обозний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, бо ще такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав.

Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі.

І дружина сказала:

— Гріхи — то завжди минуле. А мене турбує твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік.

— Мені щастить, голубко.

— А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним одну велику свічку…

— Але ж ізсукану з півпуда воску, з кружéчками, і нарізами, з хрестами, з червоним пояском…

— Тільки одну! Одну — поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш Бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би — де чия! А коли пан Бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з повнісінького мішка ладану. А то й із двох! А то й з цілого воза ладану! Подумай лишень…

— А я вже подумав! — зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад як піч, а ноги як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.

— Чоловіче добрий, постривай!

Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» — і покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, — вони ж бо стирчали на кожному возі задля спомину про рідний дім, — думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати.

— Зупинись, чоловіче! — горлав обозний, наздоганяючи отамана.

— Не варта шкурка вичинки, — буркнув, не спиняючись, байдужий до всього чумак.

— Куплю ладан гамузом! — волав обозний.

— Усі три вози? — глузливо звістився чумацький проводир і навіть люльку з рота витяг, так йому стало смішно.

— Три не три, а віз куплю!

— Грошей не вистачить, пане, — і валка, так і не спинившись, тоскно порипуючи, сунула й сунула далі.

— Поторгуймось! — І шия Демидова, що раптом стала товщою від голови, аж наче розжарилась, як бовванець у ковальському горні.

— А що ж… поторгуймось, — несподівано погодився ватаг, гукнув товаришам, і чумаки спинилися біля високої степової могили.

— Та чи ж ти, пане, православний? — підозріло спитав отаман.

— Ще й який!

— Не католик? Не уніят?

— Та я тобі за такі слова…

— Перехрестись лишень!

Пан полковий обозний осінив себе широким грецьким хрестом.

— Гляди, щоб до якого-небудь костьолу цей ладан не потрапив, чого доброго… — сердито пробурчав одноокий та сивий чумак. І додав: — Присягни!

І пан обозний, витягши з-за пазухи на ретязі золотого хреста і образок свого святого, Діомида, що значить по-грецькому «божа рада», поцілував та, на схід обернувшись, тричі перехрестився, і вони почали торгуватись.

Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків — усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, — а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії, чи з Африки, а чи з острова Кіпру — через Аден, або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, — коли як трапиться, — завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.

17

Чумацькі паровиці, тим часом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:

Ой по горах сніги лежать,

По долинах води стоять.

А по шляхах маки цвітуть.

То не маки, а чумаки —

З Криму йдуть, рибу везуть…

А Явдоха,