Читати книгу - "Бікфордів світ"

Вони не зізнавались один одному у своїх страхах. Можливо, вони навіть не зізнавалися самі собі. І тільки одне бажання дозволяло їм забувати про страх, про свою постійну уразливість – бажання вмикати прожектор і дивитись, як його промінь іде вгору. Промінь був останньою надією на те, що врешті-решт вони повернуться до нормального життя, до вітрів, до трав, до сходів і заходів сонця. Поки світив промінь – жила надія.

Горич відходив усе далі й далі. Нарешті зупинився й повернувся лицем до променя. Звідси цей промінь був невимовно красивим. Розкішний яскраво-жовтий стовп світла. І навіть темрява поряд із ним здавалася синюватою. А машини не було видно. Тільки промінь, мов колона, яка підпирає небо. Шкода, що неба не було. Адже небо – це хмари або зірки. А тут неба не було.

– Гей! – щосили крикнув Горич і здивувався, як тихо прозвучав його голос. – Гей! Іди сюди!

«Може, це тому, що я вже давно не кричав?! – подумав він. – Так довго говорив пошепки…»

Побачивши перед променем силует шофера, що йде в його бік, Горич заспокоївся.

Якщо йде, значить, почув. А відстань же чимала!

Горич примружив очі.

Знову в пам'яті виник театр, який горів. Місячна ніч. Він проводжав Ірину, цілий вечір вони гуляли містом. Були в парку, каталися на човні, а потім довго сиділи на лавці. Театр було побудовано дуже давно, але в той час він не працював. Старих артистів уже не було: хто сам помер, хто зник, а нові ще не виросли. Але тоді писали, що театр ось-ось відкриється. Буде прем'єра. В антракті – буфет. Вони з Іриною збиралися ходити до театру щотижня. Збиралися ходити й дивитися на справжнє життя. Говорили, що в театрі йтимуть лише п'єси Горького.

Але незадовго до обіцяного відкриття він згорів. Горів дуже довго. Так довго, що сотні жителів устигли прокинутися, встати і вийти на площу, де до ранку і стояли, доти, поки від театру залишилася чорна купа обгорілих балок і дощок. Тільки після цього городяни почали розходитися. У багатьох в очах блищали сльози. Ірина теж плакала і постійно запитувала: «Чому вони не гасили його?» Горич не знав чому і тому мовчав. Усі бачили, що його не гасили, й усі мовчали, хоча напевно кожне задавалося цим питанням. Але, напевно, не гасили тому, що не могли. Горич був упевнений, що мають бути якісь дуже серйозні причини не гасити театр. Інакше його відразу б загасили, тим паче, що пожежна команда стояла за рогом. А якщо не гасили – значить, не можна було.

Горич відчув, що очі сльозяться.

Вони й тоді сльозилися. Все-таки пожежа тривала декілька годин і весь цей час вони дивилися на вогонь.

– Гей, шофере! – знову гукнув він.

– Тут я! – відповів знайомий голос із темряви.

– Ти звідси прожектор бачив?

– Так. Красиво…

– А знаєш, що я думаю, – Горич на секунду примружився. – Адже доки промінь горить – він стає як би центром, і, хоч куди б ми відійшли, ми завжди можемо до нього повернутися…

– А куди нам відходити? – запитав шофер. – Навіщо відходити, якщо навкруги гола земля й темно? І нахил постійний…

– А по-моєму, тут немає нахилу! – заперечив Горич.

– Можливо, і немає, – сухо погодився шофер. – Але машина ж сама котиться, поки ручне гальмо не піднімеш.

– Ну що ж, – зітхнув Горич. – Тоді ходімо, покотимося далі…

І вони пішли у бік єдиного орієнтира. Чим ближче вони підходили до променя прожектора, тим менш привабливим був у того вигляд. Втрачалося відчуття казковості, що виникло у Горича, коли він дивився на цей промінь із відстані. Втрачались усі відчуття, і реальністю залишалися тільки темрява та їхня машина, що до недавнього часу вважалась екіпажем прожекторних військ.

Дні змінювалися ночами, ліси – степами, і над усім цим летів чорний дирижабль, залишаючи позаду себе і внизу землю, час, події, нездатні досягти його висоти. Вітер захоплював його за собою. Між ним і землею кружляли птахи, а між ним і небом нічого не було. Усе було постійним, більш постійним, ніж повітря або зірки, адже навіть теплий газ у надрах дирижабля не остигав.

А внизу, далеко внизу і позаду, там, де час спливав дуже повільно, насилу перебираючись через пагорби та яри, вперто тягнув бікфордів шнур молодший матрос Харитонов, здираючись на чергову сопку. Позаду залишилися вже чотири не захоплені ніким висоти, і це насторожувало. Здавалося, війна пересунулася кудись далеко, залишивши тут тил. Безлюдний тил невідомо якої армії.

Весна, мабуть, уже впритул присунулася до літа. Хоча і нечасто замислювався Харитонов про календар, а все-таки жалкував, що загубив лік дням і датам. Місяць він приблизно знав – або травень, або червень. Але як бути далі, якщо він не зустріне в дорозі ніякого організованого життя? Адже у нього влітку свято – 27 липня. День народження.

Біля надломленої молодої модрини Харитонов зупинився і прислухався до тиші. Все навкруги немов завмерло, затамувало подих – та й сам Харитонов теж затамував подих, аби почути який-небудь інший звук, окрім власного. Але не почув. І не те щоб йому тужливо стало – просто захотілося шуму, і він із силою потягнув стовбур модрини на себе. Дерево заскрипіло, і надломлена верхня частина впала на землю. Харитонов нахилився, підняв шматок стовбура і, обламавши дрібні гілки, спорядив собі посох. Із палицею йти похватніше, хоч і ноги не болять, і все ж хоч якась зброя.

Зробивши кілька кроків уперед, Харитонов знову зупинився.

Перед ним росла ціла сімейка білих грибів. Молодший матрос опустився навпочіпки і, акуратно зрізавши їх, поклав до речового мішка.

І тут почув за спиною шерех. Повільно і стараючись бути безшумним, озирнувся й зустрівся поглядом із настороженими очима-ґудзичками щура. Він мовби тягнувся до Харитонова носом, тремтячий кінчик якого рознюхував людину. Молодший матрос подивувався сміливості чи дурості звірятка, що сиділо за півметра від нього. Після дороги по цих безживних пагорбах зустріч із будь-якою живою істотою була майже святом.

Проте через мить Харитонов відчув роздратування – згадалася страхітлива ніч і щур, що пригрівся у нього на шиї. Може, це він і є? Звідки тут може бути щур?

Звірятко, учувши небезпеку, відбігло метрів на два і вже з безпечнішої відстані стежило за людиною. Харитонов підвівся й замахнувся на щура палицею. Зашаруділо сухе листя, і звірятко зникло; знову запанувала тиша.

Харитонов ішов і думав про те, як треба було повестися з цим щуром: ударити його палицею чи