Читати книгу - "Коли ти поруч"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Чому все? Підійде до дитини, просюсюкає: «Ах, ти, моя крихітка, моє янголятко! Я – твоя матуся. Матуся любить свого хлопчика!» – кривлявся Попандос. – Тьху! Гидко слухати! Так би взяв за одну її худу ніжку та за другу і роздер би на дві половинки, як жабу!
– Ну, не скажи, брате! – зупинив його порухом руки Парамон. – Ця жаба – наша годівниця. Де ти ще стільки «бабок» заробиш?
– Це ти точно примітив.
– Пригадай, скільки ми мали на місяць, поки не влаштувалися до цієї жабі охоронцями? А?
– Скільки? У місяць менше, ніж тут за один день.
– Отож бо й воно! Хіба нам погано зараз?
– Усе добре, але як стукне нашій хазяйці щось у голову – хоч стій, хоч падай!
– А її Шибздік? Те ж саме.
– Харе базарити. Тобі жерти хочеться?
– Ха-ха-ха! Мені завжди жерти хочеться. Що ти пропонуєш? Нам її матуся хоч би бутерброд у дорогу дала.
– Купу підгузків на додачу до маленького багатого принца тобі, а не бутерброд!
– В натурі, давай зупинимося пошамати де-небудь.
– Зараз буде якась забігайлівка. Що-небудь перекусимо. Тільки як її побачити в цьому мороці?
– Я буду дивитися, а ти їдь потихеньку.
– Куди вже тихіше?
Незабаром охоронці з апетитом наминали в придорожньому кафе солянку та пили сік. Коли задоволені ситним сніданком вони підійшли до БМВ, то почули слабкий плач немовляти. Попандос відчинив задні двері автомобіля і заглянув у салон. Дитина в кошику заливалася голосним плачем, і її маленьке личко було червоним і мокрим від сліз.
– Цього тільки нам бракувало, – сказав Попандос і звернувся до Парамона. – Як ти думаєш, що йому треба?
– Встроми соску до рота. Кажуть, це допомагає.
Але немовля вперто її випльовувало і ще більше плакало та смикало рученятами.
– Може, він голодний? Де його пляшечка з кашею? – спитав Попандос і, знайшовши пляшечку, невміло, але обережно сунув соску дитині в рот. – А його не треба піднімати, коли годуєш?
– Ти що? Здурів? – засміявся Парамон. – Жодного разу не бачив, як їдять діти?
– Ні-і, – відповів Попандос, марно намагаючись нагодувати дитину. Та не переставала кричати та випльовувала кашу.
– Ти непогано виглядаєш із пляшкою і немовлям, – пожартував Парамон. – Як справжній тато. Може, це твій синок?
– Іди в дупу! – відмахнувся від нього Петро. – Краще думай своєю довбешкою, що нам з ним робити? Я не зможу вести машину в тумані під такі арії.
– Давай спробуємо їхати. Може, це його заколише, і він засне?
– Май на увазі, якщо він не перестане кричати через п’ять хвилин – я зупиняюсь, і роби з ним, що хочеш. Мої нерви більше не витримають. Треба ж, такий малий, а як репетує! Вмерти можна! – сказав Попандос, сідаючи за кермо.
Вони від’їхали від узбіччя, і БМВ хутко став набирати швидкість. Повз них пролетів на шаленій швидкості чорний «хаммер» і, нахабно їх «підрізавши», зник у тумані.
– Вух! – сказав, видихнувши, Попандос. – Я трохи в штани не наклав з переляку! Ти бачив цього нахабу? Бачив? Він ледь не зачепив нашу «беху». Ще три сантиметри – і він шмякнув би нас у бочину! Ну сука! Я тобі покажу, як «підрізати»!
Обурений до краю нахабством водія «хаммера», роздратований криками невгамовного немовляти, Попандос натиснув на педаль газу. Деякий час попереду він не бачив нічого, крім густої білої габи, але незабаром прямісінько перед ними з’явився задок «хаммера».
– Може, не треба? – запитав Парамон, усім тілом втиснувшись у сидіння.
– Треба, браток, треба! – сказав Попандос і, набравши швидкість, почав обганяти чорний автомобіль. Він не бачив за тонованим склом водія, але встиг подивитися на «хаммер» і різко обігнав його.
– Ага! Наклав у штани?! Відразу згадав про гальма! – прокричав Попандос.
«Хаммер» протяжно просигналив і, знову їх «підрізавши», зник у тумані.
– Ну, і нахабна пика! – сказав почервонілий від хвилювання Попандос. – Він думає, що його тачка крутіша і йому все дозволено? У нас «беха» теж ніштяк!
– Не у нас, а в господаря, – зробив уточнення Парамон.
– Яка на хрін різниця, – гиркнув розсерджений Попандос. – У нас? У нього? Так угамується він коли-небудь чи ні?
– А ти, значить, пожер, а тепер підсунув? – поморщив носа Парамон і прочинив вікно. – Воняє як!
– По-перше, закрий вікно, пацана застудиш. По-друге, якщо сам зіпсував повітря, то хоч чесно признайся, – зауважив Попандос. – Я вже давно почув, що смердить, як у параші, і мовчав. Я, бач, Пашо, веду себе, як вихована людина.
– Я не смердів! – обурився Парамон і затиснув ніздрі пальцями.
– Чуєш, а може, це він? – Попандос кивнув у бік немовляти і став пригальмовувати.
Чоловіки вийшли з салону, і Попандос нахилився над кошиком з малюком і понюхав.
– Я ж казав! – радісно вигукнув він. – А ти хотів все звалити на мене.
– І що тепер будемо робити?
– Що? Що? Підгузки треба міняти, – пробурчав Попандос і зняв голубенькі штанці з дитини. – Якби ще хто розповів, як це робиться.
– Там на них повинні бути липучки, – зауважив Паша, – я рекламу по телеку бачив.
– Бачив, бачив. Усе ти бачив, а де вони, не знаєш, – невдоволено бурчав Попандос, відшукуючи липучки. Знайшовши їх, він розгорнув памперс.
– Нічого собі! – присвиснув Парамон. – Я й не думав, що такий малий може стільки накласти!
– А ти думав, він як горобець?
– Ну, не горобець, але щоб стільки!
– Що ти хочеш? Це ж мужик майбутній, – сказав Попандос і витяг брудний підгузок. – І де тепер його купати?
– Навіщо купати? Нехай його вдома купають, а у нас є туалетний папір.
– А це що за «Серветки з алое»? – Попандос дістав упаковку серветок із зображенням дитини. – Може, ними витерти? Тут і «бебі» написано, значить, для дітей.
– А якщо вони зі спиртом? Ще зробимо опік.
– Але написано для тупих – «бебі».
– Ну то й що? Мало що ними треба ще витирати? Може, рот, а може, соски треба дезінфікувати?
– Вони з алое. А воно гірке, до чортиків. Як же тоді йому соски натирати?
– Кажу тобі, візьми туалетний папір – перевірений продукт.
– Давай. Сам ти продукт! – посміхнувся Попандос.
Чоловіки витерли немовля і, діставши з кошика новий підгузок, довго мучилися, міркуючи, як правильно його одягти. Малюк, відчувши тепло людського тіла і сухість штанів, заспокоївся і, стомившись від крику, заснув прямо на задньому сидінні.
– Ну, і що тепер будемо робити? – Запитав весь розчервонілий і спітнілий Попандос. – Треба в кошик покласти і застебнути ременем. Якщо я це зроблю, він знову прокинеться й буде кричати.
– Нехай поки на сидінні поспить, не звалиться, – сказав Парамон. – Поїхали вже, а то скоро ця курка
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти поруч», після закриття браузера.