Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

Описувати виробничий процес непросто, особливо автору цих рядків, гуманітарію за освітою та способом мислення. Проте в результаті численних маніпуляцій з мікроскопами, кислотними сумішами, катодами, анодами та газом скляна пластина починає світитись. І перетворюється, наприклад, на табло для голосування, яке можна спостерігати по телевізору, коли показують засідання Верховної Ради.

Одначе не слід забувати, що друга половина 80-х років минулого століття була прикметна в першу чергу різким сплеском політичної та громадської активності громадян Радянського Союзу, а в Українській РСР до цього додавалося ще й пробудження національної свідомості. Поки що не йшлося про повалення комуністичного режиму, принаймні – в українському суспільстві. Насамперед активним громадянам хотілося свободи слова та свободи відстоювати свої переконання. Зокрема – шляхом створення нових політичних сил із яскраво вираженими національними ознаками.

Народний рух України, до назви якого тоді додавалося словосполучення «за перебудову», з просвітницької організації, заснованої комуністами, серед яких виявилося дуже багато письменників із когорти так званих «шістдесятників», швидко перетворився на політичну силу. Причому – досить авторитетну та впливу. Вчорашні вірні ленінці тепер критикували своїх колишніх соратників, наввипередки розвінчували радянську владу і займалися, серед усього іншого, активною просвітницькою роботою.

Не в останню чергу завдяки «рухівцям» люди дізнавалися про замовчувані, перебрехані та не популярні в радянські часи сторінки історії України. Виявилося, що наша історія – це суцільна «біла пляма». А головною подією цієї історії стала Переяславська Рада, де було проголошено про перехід України під російський протекторат і цим самим врятовано її від польського гніту. Власне, з того самого моменту, коли нам почали говорити, що все відбувалося не так, навіть більше того – нам відомо далеко не все, що відбувалося, Народний рух почав ставати альтернативною і досить авторитетною політичною силою. Насамперед – у західних регіонах України.

Для заводу, на якому працював Юрій Луценко, проникнення будь-якого вільнодумства виглядало ризикованою справою. Адже це був секретний завод, частина цехів якого працювала виключно на потреби всієї радянської «оборонки». До того ж робітники мали справу з золотом, що вимагало додаткової пильності й посиленої системи охорони. Тепер уявіть собі, що робітники підприємства, де кілька десятиліть поспіль заведено охороняти важливі для радянської влади секрети, раптом починають у курилках обговорювати теми, що ставлять під сумнів не лише авторитет цієї влади, а й основні принципи існування цієї держави. Таким чином, ставлення до її секретів і необхідності дотримуватись режиму, котрий дозволяє зберігати військову та державну таємницю, змінюється не на користь держави.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Це була дуже серйозна політична школа, особливо для мене, члена партії, члена парткому заводу і сина секретаря обкому. Свої національні погляди люди висловлювали дедалі більш сміливо і в усе більш оригінальні способи. Наприклад, хтось повісив картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». На ній на задньому плані дуже багато різних знамен, і мало хто звертає увагу, що внизу є і жовто-блакитний прапор. Так там приписали: «Національне знамено було визнано ще паном Рєпіним». А поряд є знамено червоно-блакитне, і напис: «Ще одне знамено, яке має Радянська Україна». Я, звичайно, брав участь у дебатах як член парткому, але при цьому відстоював національні позиції. До речі, батько вдома і на роботі завжди говорив українською, нехай не літературною, але ж стояв на таких мовних позиціях. Словом, озираючись назад, можу впевнено сказати: на заводі я «білою вороною» не був. Мене не сприймали ні як члена парткому, ні як сина партбонзи. На мене специфічно дивились, але для «рухівців» я не був ні ворогом, ні опонентом. Тому серпневий путч 1991 року не став для мене крахом якихось ідеалів. А ось для батька він виявився справжньою катастрофою. Фактично його кинули на потопаючому кораблі вчорашні вожді та соратники. В перші дні після путчу партійні вожді всіх рівнів стрілялися. Не масово, проте випадки не були аж такими рідкісними. Через те я забрав із хати далі від гріха батьків службовий пістолет, заніс його в наш Білий будинок і здав охороні.

У родинному архіві Луценків зберігається історичний документ – телеграма, яку розсилав ГКЧП в усі республіки всім керівникам областей. До речі, в Україні лише дві області офіційною телеграмою у відповідь прийняли розпорядження путчистів як керівництво до дії. Серед них – Чернігівський обком КПРС, чиє керівництво тоді офіційно підтримало спробу незаконного державного перевороту. Натомість більшість керівників виявила себе більш достойно. Зокрема, на телеграмі, отриманій Віталієм Івановичем Луценком, стоїть його особиста резолюція: «Всем ознакомиться. Выполнять не будем».

А потім він лишився без роботи.

Колишні секретарі, члени бюро та заступники Віталія Івановича Луценка далі працювали на своїх, так би мовити, «непартійних» посадах. Серед них було багато директорів заводів, і вирішити питання працевлаштування свого колишнього шефа, на якого жоден із них у принципі не мав підстав ображатися, вони могли дуже просто. Віталій Луценко почав обдзвонювати всіх колишніх партійних посадовців, сподіваючись хоч на якусь допомогу. На що отримував стандартну відповідь: влаштувати колишнього секретаря обкому своїм заступником його колишні підлеглі в принципі можуть, але – колектив не зрозуміє, коли ним керуватиме той, хто ще вчора вважався втіленням «антинародної влади», причетної до всіх без винятку злочинів розвінчаного і скинутого комуністичного режиму.

Без роботи Віталій Іванович сидіти не звик. Тому не сперечався, коли керівник облагробуду одного разу приїхав до нього, посадив у свій службовий «бобик» і повіз через усю Рівненщину на найдальший кінець області. Там саме зводилися будинки для відселених «чорнобильців». Колишній перший секретар обласного комітету партії став бригадиром мулярів.

Коли згодом він розповідав синові про ті часи, то пригадав, як образився: його представили бригаді, після чого начальник розвернувся і поїхав. Лишивши «комуняку» сам на сам із «бандерівцями». А в тому, що першого секретаря впізнали, можна було не сумніватись. Одначе робітники повели себе так, як вимагали закони гостинності: запросили нового бригадира в вагончик, нашвидкуруч накрили стіл, до якого дістали, як водиться, пляшку. Тільки гостеві підсунули «казьонку», собі ж традиційно розлили самогонку. Народившись у селі на Чернігівщині та маючи величезний досвід роботи з людьми, Віталій Іванович прекрасно розумів, що таке – ввійти в колектив. «Значить, собі ви наливаєте добро, а мені оце казенне