Читати книгу - "Дві хвилини правди"

сідають дивитися серіали, поглинають їх, мов наркотичне зілля і намагаються відтворити штучні монологи в умовах вже своєї місцевості, але - подумки, бо звертатися немає до кого. Дон Педро хропе, розповсюджуючи сморід перегару, Хуан Карлос із Мігелем Санчесом зачинилися в стайні, поцупивши слоїк самогону, Паскуалє ще малий і колупається в носі, а Анхель ніколи не ходить до лазні, хоч і вдає з себе «першого хлопця»…

Села були різні. Дан знову сміявся, вказуючи Єві на назви. Проте вона втомилася і вже не реагувала. Дівчина на задньому сидінні спала. Чи вдавала сплячу.

Єдине, що неповторно вражало - маленькі церкви. В бідніших селах це був просто побілений будинок із хрестом на даху. Але були й інші. З позолоченими або блакитними банями, з вітражними вікнами…

- Ти буваєш в церкві? - поцікавився Дан.

- Не часто. Не люблю столичних церков.

- Давай зупинимось біля котроїсь. Подивимось, що там всередині.

Власне, цього разу він вгадав її бажання. У неї самої була потреба зупинитися.

Їй давно, дуже давно - ще там в метушні її роботи - кортіло заїхати до якоїсь маленької церковці. Саме до маленької, сільської, де рушники вишиті місцевими бабусями, а ікони - зворушливо намальовані невідомими малярами.

Єва кивнула. І вони почали вдивлятися в дорогу, обираючи місце, яке б їм припало до душі.

…Мотор заглох. Єва мовчки сиділа за кермом, втомлено схрестивши руки.

Дивилася на церкву за білим парканом. Почався дрібний дощик.

Дівчина на задньому сидінні спала. Данові знову здалося, що вони - єдині у всьому світі. А цей монотонний стукіт крапель по капоту відраховує миті його життя.

- Я стала черствіти, Дане, - раптом сказала Єва. - Я черствію. Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я - штучна паляниця за склом у музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно - слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. Але ось так… коли місто позаду, а ця маленька церква - попереду, мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. Здається, зайду досередини і почну качатися по підлозі, як юродива. Якось я таке бачила. І після того перестала ходити до таких закладів…

- Не знав, що ти така вразлива, - сказав Дан. - Давай не будемо заходити. Поїхали далі.

- Ні. Зайдемо. Тільки перечекаємо дощ. Дивись, стежка розмокла. А ми давно нормально не спілкувались. Щоб нормально спілкуватися, потрібен час. Ось такий, як тепер. Дощ, дорога і ця церква попереду. Я навмисне взяла відрядження, щоб виїхати з міста. Сама напросилась. Чому - не знаю, ніби щось вело. Хоча зараз, - вона поглянула на годинник, - так, саме тепер мала б тусуватися на відкритті діамантового бутика. Вітатися, посміхатися, бачити довкола себе тіні.

…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.

- Ти перепочила? Пішли? - сказав Дан.

Він озирнувся на дівчину - вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.

На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.

Єва всміхнулася.

- Ось абсолютно щаслива людина, - сказала вона.

- Ти впевнена?

Єва глянула на нього своїм звичним поглядом - крізь трохи примружені повіки, хитро.

- А ти хочеш перевірити?

Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:

- Пішли. Зайдемо - і поїдемо далі.

Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.

Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.

Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.

Вона стояла біля ікони.

- Щось не так? - запитав Дан. - Ти якась бліда…

- Все нормально, - стенула плечима Єва. - Просто цей тип дуже схожий на…

- Який? - не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.

- Ну той, на вулиці, із фарбою…

- На кого?

- На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?

- Твого музиканта…

- Так, так, - швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.

- Я гадав, що його вже… немає, що він помер…

- Ні, - знову перебила Єва. - Ні. Це я так, щоб не питали.

Вони присіли на лаву.

Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка - худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…

- Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.

Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:

- Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.

Вона швидко перехрестилась.

- Жах виганяють жахом, - сказав Дан.

- Що ти маєш на увазі?

- Треба познайомитись. Тоді припиниш [перестанеш] смикатись, побачивши знайомі риси.

- Ще один прикол? - посміхнулась вона.

До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.

Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.

- З міста? - запитала вона.

- Так.

- Як там нині? Тихо? - запитала старенька.

- По-різному, - невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: - А хто це там у вас на дворі? Служка?

- Та де там, - радіючи з можливості потеревенити відповіла стара. - Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…

- Що за видіння? - поцікавився Дан.

- Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз