Читати книгу - "І будуть люди"

Прокинувшись, Васька потягнулася до Тані, гаряче й при­язно дихнула їй прямо в обличчя. Таня ж набрала повні пригорщі кришталевої води, хлюпнула на сонну тварину. Кобила схропнула, відступила, замотала головою, струшуючи воду, — тоненькі струмочки постелилися темними доріжками по її густій шерсті.

Таня засміялася, знову занурила гарячі долоні у воду, хлюпнула на розпашіле зі сну обличчя, тихенько ойкнула і теж замотала головою.

Умившись, витягла із глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне відро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в її горлі прохолодний струмочок, спадає веселим водограєм — розносить по всьому тілу лоскітливу бадьорість.

У хаті вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотіли пересвідчитись, чи вона ще в них на місці, тато човгав з кімнати в кімнату, заклопотано допитувався:

— Не бачили моєї ряси?.. А штанів?..

Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, — не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.

Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів — світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани — та й будь здоров!

— Як же я тепер додому поїду!— бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.

— Це він нас уже експропріювати почав... Хо-хо-хо!.. — реготалися батюшки.

Сміятися й справді було з чого. Тато — худий та високий, самостійник же — опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татові коліна, в поясі ж такі широкі, що вмістили б іще отаких трьох татів; ряса теліпається, як на городньому опудалі, показуючи вистромлені з рукавів татові руки.

— А била б тебе сила Божа!— закляв свого колегу тато.

Плюнув, схопив батіг, сів на возі, ні з ким не попрощавшись, смикнув за віжки — поїхали.

Разом з татом Тетяна й дівер. Дівер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:

— Скаржимось, що народ перестає вірити в Бога, слухати своїх отців духовних, впадає в єресь. Шукаємо тому десь причин і не хочемо самі до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництві, пиячимо, лаємося останніми словами, заздримо один одному, дбаємо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб іздерти з нещасного меншого брата останній пук шерсті, — який приклад подаємо ми пастві своїй?

Худорляве аскетичне обличчя дівера дише осудом, гарні чорні очі, що полонили навіки Танину сестру, та й їй насиналися колись не одну ніч, повнилися болем. Тато, похитуючись у такт Васьчиній ході, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей із свого дівера.

— Вчора перепилися, пересварилися — гидко було дивитись.

І це — святі отці, служителі церкви, духовні наставники!.. Загине наша церква, загине... Своїми руками руйнуємо її. висмикуємо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то — рука дияволових слуг, тавруємо анафемою кожного, хто шукає своїх шляхів до Божого престолу...

Всі оці слова навівають на Таню страх. Щось незрозуміле й тривожне, якась чорна безвихідь мариться їй, і вона лячно кутається у велику мамину хустку, вбирає голову в плечі.

Але ранок такий, що отак довго сидіти не можна. Величним спокоєм та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля і гаї. Свіже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело світить прямо Тані в обличчя. Вона примружує очі, і тоді на повіках спалахують маленькі веселки, мерехтять-переливаються усіма кольорами. І на душі їй стає так же чисто й урочисто, як і довкола, і вже засмучений голос діверів починає лунати все глухіше й глухіше, немов вона іде вперед, а він лишається на місці.

Та ось голос його знову наздоганяє Таню:

— Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе?

— Як сподобався?— дивується Таня. А чому він їй мав подобатись взагалі?.. Не лишив по собі ніякого виразного враження, не могла зараз навіть сказати, гарний він був на виду чи ні, бо дивилася на нього з висоти своїх сімнадцяти років: він був просто старий.

— Адже йому вже, напевно, років тридцять!— каже вона.

— Тридцять?— повторює дівер, неспроможний стримати посмішки на отаку дитячу наївність зовиці. — Йому вже за сорок.

— То він такий, як мій татусь!..

— Ну, не такий він уже і старий, — заперечує дівер. — І не роки визначають вік людини, бо часто буває так, що тридцятилітній чоловік виглядає старішим за сорокалітнього... А твій сусід, Таню, дуже хороша, побожна людина...

— Він мені теж сподобався, — вирішує раптом Таня, пригадавши нарешті уважні очі, тихе, ласкаве обличчя.

— Він не може не сподобатись, — каже переконано дівер. — Коли б таких людей було в нас побільше, свята наша церква могла б бути спокійною... Ти тільки послухай, Таню, що він мені сказав позавчора, після Божої служби... «Знаєте, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мішки пшениці!» — «Чого ж тут радіти?» — питаю. А він — ти тільки вслухайся, Таню, — він мені й відповідає: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: гроші вдома забув. І так мене мучила совість під час Божої служби, так мучила, що я й місця собі не знаходив!.. А тепер — нехай ота пшеничка буде моєю милостинькою...»

Таня мовчить, подавлена святістю отієї людини.

— Щаслива, мабуть, його жінка, — врешті каже вона.

— У нього немає дружини.

— Немає?

— Він удівець. Дружину Бог забрав три роки тому.

— І в нього є діти?

Голос Тані тоненький, мов ниточка: ось-ось обірветься — так їй жалко невідомих сиріток-дітей!

— Так, два сини. Один уже парубок, а другий — років тринадцяти.

Таня трохи розчарована, їй чомусь хотілося, щоб ті діти були зовсім маленькі, отакі невинні янголята в пелюшках. Щоб їх треба було носити на руках, годувати із блакитної чашечки, заколисувати, співаючи пісеньку про гулі, про кашку та борщ.

Дівер щось іще говорить, але Таня вже не слухає його. Обхопила руками коліна, обперлась на них гостреньким підборіддям — задумалась про щось своє.

Васька трюхик та трюхик, візок рип та рип, татова голова хить та хить, і Таня і незчувається, як дрімота затуляє їй очі своїми прозорими пальцями.

До Хоролівки од Яресьок добрих тридцять верстов та ще й із гаком...

Рахубна штука отой гак! Видумав його, мабуть, якийсь великий жартівник, чи не запорізький характерник, та й учепив у кінці кожного шляху, що постелились по неосяжних полях України.

— Чи далеко ще, дядьку, до Яресьок?

— Та ще добрих верстов десять із гаком.

Їдете годину, їдете другу. Стелеться під колеса дорога, спроквола розгортається перед затуманеним поглядом, як безконечний сувій полотна. Вже, здається, проїхали і десять верстов, десь має скінчитися й гак, а Яреськи як крізь землю провалилися!

— Добродію, до Яресьок далеко?

Добродій довго чухає потилицю, поглядає на вашого воза так, наче прикидає сам собі,