Читати книгу - "Таємна троянда"

Верховна королева Лісового острова[28] померла у пологах, а її дитину віддали годувальниці, яка жила в мазанці в лісі. Якось уночі жінка гойдала сидячи колиску, і роздумувала про красу дитятка, і молилась, аби боги дарували йому мудрість, рівну його красі. І тут у двері постукали, і вона подивовано підвелася, адже найближчі сусіди мешкали аж у дуні[29] Верховного короля за милю звідти, а ніч уже була пізня.

— Хто це там стукає? — гукнула вона, і тоненький голосок відповів:

— Відчини! Я — баба сірого сокола, і прийшла я з темряви великого лісу.

У страсі годувальниця відсунула засув — і до хати ввійшла жінка вся в сірому, дуже стара і вищого, ніж то в людей, зросту, та й стала в узголів’ї колиски. Годувальниця зіщулилася, притислась до стіни й не могла відвести від гості очей, бо побачила при світлі вогню, що на голові в неї замість волосся росте сіре соколине пір’я. Але дитя собі спало і вогонь собі танцював, бо перше було надто нетямуще, а другий — надто радісний, аби збагнути, що за страхітлива істота там стоїть.

— Відчини! — крикнув ще якийсь голос. — То я — баба сірого сокола і стережу його гніздо в темряві великого лісу.

Годувальниця знову відчинила двері, хоча її пальці так тремтіли, що ледве вона змогла впоратись із засувом, і ще одна сіра жінка, така сама стара, як і перша, і з таким самим пір’ям замість волосся ввійшла до хати і теж стала над колискою. Невдовзі надійшла третя сіра жінка, за нею — четверта, а тоді — ще одна, і ще одна, і ще одна, аж нарешті в хижі стало тісно від їхніх височезних постатей. Довго так простояли вони мовчки й недвижно, бо ж були з тих, кого ніколи не турбувало пересипання піску в пісочному годиннику, аж нарешті одна з них прожебоніла тихеньким тоненьким голоском:

— Сестри, я ще здалеку впізнала його за червоною барвою його серця під сріблистою шкірою.

А друга мовила:

— Сестри, я впізнала його, бо серце його б’ється, наче пташка у срібних сітях.

А тоді слово взяла третя:

— Сестри, я впізнала його, бо серце його співає, наче пташка, щаслива у срібній клітці.

А потім вони заспівали разом, і ті, хто стояв найближче, гойдали колиску довгими зморшкуватими пальцями, і голоси їхні були то ніжні та ласкаві, то подібні до вітру, що дме у великому лісі, ось яка була їхня пісня:

Коли пісня стихла, та баба, яка говорила першою, мовила:

— Нам зосталося тільки домішати до його крови краплю нашої крови.

І вона роздряпала собі руку гострим веретеном, яке на її веління принесла годувальниця, і крапнула на вуста дитини краплю крови, сірої, мов туман, — та й вийшла з хати в темряву. Тоді й інші мовчки вийшли одна по одній, і за весь час дитя ні разу не розплющило своїх рожевих повік, а вогонь не перестав танцювати, бо перше було надто нетямуще, а другий — надто радісний, аби збагнути, що за могутні істоти щойно схилялись над колискою.

Коли баби пішли, годувальниця осміліла, поквапилась до дуну Верховного короля і посеред зали зібрань закричала, що сúди[30], добрі чи злі — вона не відає, схилялись уночі над дитиною; і король та його поети й законники, мисливці й кухарі, ще й найкращі воїни пішли з нею до хижі, обступили колиску і розгаласувались, мов сороки, а дитя сіло й дивилось на них.

Минуло два роки — і король загинув у битві з ферболґами[31], і поети та законники почали правити від імени спадкоємця, але зауважили, що невдовзі він і сам доросте до володаря, бо ніхто ще не бачив такого мудрого хлопчика, і від