Читати книгу - "Останній пророк"

Рясні були тоді серпневі дні, Що їх ми покидали, недобиті. Над нами — злотний щит в височині, А долі — яблунь віти гроновиті. Як було гірко змореній душі Від сорому поразок і утоми!.. Безсилим — краще впасти на межі, Звідкіль ще знать хоч стріху свого дому. Ми ж варварам лишали мед і хліб, Рясноту піль, тягар солодкий грона, Ясир — владарку повновісних діб. Вкраїнської землі струнку Помону. Та під хрестом козацьким в борознах Вона ще нас востаннє перестріла, У вічі глянула і… мовчазна З дороги перемореним вступалась. І геть пішла! Нам кинула, мужам, Погорду матері, сестри і жінки…

Глибокого сорому й болю від цієї погорди не міг поет витравити навіть і двома рядками ляконічного закінчення, що, мовляв,

Спинились ми! Спинилися і там Наш кулемет відсвяткував дожинки,

які звучать як заспокійливе виправдання неминучого таки, незважаючи і на цей останній розпучливий бій, відступу переможених із рідної землі.

Мотивами останніх боїв, походів і поразок та відступів пронизані й інші вірші із цього ж циклу «Pomona militans», писані цього ж 1935 року, друковані у «Вістнику» в книжках 3-й і 7—8-й і зібрані потім разом з іншим поетичним доробком Мосендза у збірці «Зодіяк», виданій у видавництві «Колос» 1941 року у Празі. Між віршами збірки є такі характеристичні мосендзівською історіософічною тематикою поезії, як «Баляда про побратима», написана в «подражаніє» О. Ольжичеві «Ми були», вірш про «татарських людей» в історії України чи й навіть вірш «Подєбрадські дні» із візією «прабатьківського майдану» і зчарованого Богдана на степовому коні. Особистої лірики в цій збірці небагато, але й вона сповнена українськими рефлексами, спогадами про «далеке і прадавнє» України. Любов до чужинки іде у нього врозріз із любов'ю до покинутої вітчизни («Антимарія»), і він хотів би «стиснути певною рукою» палке серце, щоб «не вадило воно героєві… у боротьбі» (вірш «Неціловані уста»).

Дуже характеристичною для тогочасного зацікавлення Мосендза проблемою боротьби з наїзником, що знайшла свій вислів у його поетичних творах, була праця «Штайн — ідея і характер», написана ним для книгозбірні «Вістника» і видана 1935 року. В цій праці Мосендз накреслив постать видатного діяча німецької визвольної боротьби й організатора європейської коаліції проти Наполеона — барона фон Штайна, підкреслюючи водночас із цим вагу характеру у формуванні національного провідника і героя. Незважаючи на те, що Мосендз над своєю темою основно й багато попрацював, використавши для своєї теми широку літературу, видавництво видало Мосендзову працю про Штайна в скороченому майже наполовину вигляді, чим Мосендз, як свідчить у своїх спогадах Подорожній (М. Мухин), був дуже огірчений, заявляючи, що «більш він не має охоти писати подібних праць».

На першу половину тридцятих років, дуже плодючих для Мосендза як письменника, припадає теж і постання його прозових творів — згаданої вже автобіографічної повісти «Засів» (видана першим виданням у Чернівцях 1936 року, другим виданням 1941 у Празі або в Братиславі і третім виданням у видавництві К. Мулькевича у Маліні в Бельгії 1946 р.) та низки оповідань, що увійшли до виданої І. Тиктором у Львові 1937 року збірки оповідей «Людина покірна». Сюжети усіх оповідань у цій збірці взяті з часу визвольної боротьби України з московським загарбником, і всі ці оповіді, як їх назвав Мосендз, пронизані прикметними чи краще приреченими Мосендзові мотивами — рішучого спротиву проти української покори («Укрита злість, облудлива покірність» — назва однієї ж з новель у збірці), непримиренністю до ворога («Людина покірна», «Брат» та інші) і до всякого роду відступництва («Роксоляна») і безкомпромісової, завзятої боротьби із окупантами України («Берладник», «Великий лук», «Поворот козака Майкеля Смайлза»). Незважаючи на проведену в оповіданнях цієї збірки тенденцію автора показати в контрасті з «покірною людиною» тип вольового, непокірного і непримиренного українця, що почав народжуватися і виявляти себе у вогні визвольних змагань в Україні 1917–1920 рр., усі новелі чи й тільки нариси в цій книжці побудовані з технічного погляду досконало, і визначаються вони не тільки цікавими сюжетами й зав'язкою та розв'язкою дії, але і зв'язким стилем та ядерністю й ощадністю розповідної мови. Тому теж недаремно критика визнала в той час Мосендза «одним із найкращих