Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Отже, жага авантюри, відповідальна за всі перелічені слабкості, мала вирішальний вплив (проте необхідно зазначити, що це був не єдиний вирішальний чинник) на національне життя нашої спільноти. Утім, з-поміж сукупності таких різних чинників, як змішання рас, що спостерігалося на новому континенті, звичаї та правила існування, привнесені нами, мезологічні[22] та кліматичні умови, період адаптації до яких тривав досить довго, саме авантюрний дух став виз­начальним елементом. Сприяючи соціальній мобільності, він, крім того, підштовхував людей відважно протистояти суворості й непоступливості природи та створював умови, які б відповідали поставленим завданням.

Саме у цьому питанні португальці та їхні безпосередні нащадки були непоступливі. Намагаючись відтворити в Америці звичайне для них середовище, вони здійснили це настільки легко, як, мабуть, ніхто інший за всю історію. Там, де їм бракувало пшеничного хлібу, вони вчилися їсти місцеві вироби, та ще й з такою природністю, що, як стверджував Ґабріел Суареш[23], титуловані люди призвичаїлись вживати тільки борошно зі свіжої маніоки, змеленої у той самий день. Також вони призвичаїлись спати у гамаку, як індіанці. Деякі, як-от навіть капітан-губернатор Ешпіріту-Санту Вашку ­Коутінью[24], перебирали міру та пили й жували тютюн, за свідченнями сучасників. Від індіанців вони запозичували тільки мисливські та рибальські приладдя, човни з кори або з видовбаного стовбуру, які борознили річки та прибережні води, засоби обробки землі з використанням техніки випалювання лісів. Півострівні дома, строгі та похмурі, з вікнами, які виходили у двір, у новому кліматі втратили частково свою стриманість і суворість завдяки веранді, яка виходила на вулицю: це був місток у зовнішній світ. Цей новий тип споруд, імпортований, своєю чергою, зі Східної Азії, який у нашому середовищі вдало замінив традиційний дім з арабським внутрішнім двориком, перетворився на первісний еталон, якого й сьогодні дотримуються європейці, зводячи свої помешкання у тропіках. На плантаціях цукрової тростини вони, з урахуванням усіх місцевих можливостей, вдосконалили процес, започаткований раніше на Мадейрі й інших островах Атлантичного океану, де гвінейських негрів використовували на сільськогосподарських роботах.

Не можна стверджувати, що поширена між нами специфічна форма сільськогосподарських угідь (латифундій) була певним винаходом португальських поселенців, результатом їхньої самочинної творчої волі. Взявши багато чого з привнесених елементів, вона виникла значною мірою на основі потреб виробництва та ринка. Також не можна вважати, що встановлена система рільництва, яка, до речі, мала дивовижно одноманітну організаційну структуру майже на всіх тропічних і субтропічних територіях Америки, обумовлюється специфічними умовами, притаманними місцевому середовищу. Поширення цієї аграрної системи уможливилося внаслідок того, що за часів Великих географічних відкриттів Європа ще не була індустріалізованою й виробляла товари сільського господарства у кількості, достатньої для внутрішнього споживання, а справжній дефіцит відчувався тільки щодо продуктів, які походили з країн із жарким кліматом.

До речі, показово, що та сама система в англійських колоніях у Північній Америці процвітала лише в регіонах, придатних для розведення тютюну, рису та бавовни, тобто типово «колоніальних» продуктів. Що ж до центральних районів і Нової Англії, то тут англійці були змушені задовольнятися веденням традиційного присадибного сільського господарства, доки не відкрився шлях до поширення торгівлі та мануфактурного виробництва, які ґрунтувалися майже винятково на праці вільних людей. Отже, клімат та інші фізичні умови тропічних регіонів лише опосередковано справляли вплив на цей процес.

Португальцям і меншою мірою іспанцям, поза сумнівом, належить першість у застосуванні моделі монокультурної латифундії, яку з часом засвоїли й інші народи. А родючі землі бразильського північного сходу, придатні для вкрай прибуткового розведення цукрової тростини, перетворили цей край на дослідницький майданчик, де протягом тривалого часу надзвичайно ретельно розроблялася організація сільського господарства, яка пізніше стала панівною для всіх європейських колоній на територіях зі спекотним кліматом. Безмежна кількість ситих цілинних земель привела до того, що великі сільські угіддя відігравали тут роль справжніх виробничих центрів. Залишалося тільки вирішити проблему робочої сили. І після кількох невдалих спроб залучити до праці індіанців з’ясувалося, що найлегшим виходом було розпочати завезення африканських рабів.

Можна сказати, що присутність негрів завжди була обо­в’язковим чинником поширення й розвитку колоніальної системи землекористування. Корінні мешканці цієї землі, судячи з усього, добровільно займалися видобутком корисних копалин, мисливством, риболовлею, певними видами ремесел і розведенням худоби. Утім, їм важко було призвичаїтися до старанної та методичної праці на плантаціях цукрової тростини. Від природи вони були схильні до менш рутинної праці, якою могли займатися без примусу та нагляду й обліку з боку чужинців. Оскільки їхній характер був надзвичайно мінливий, їм були недоступні такі поняття, як акуратність, сталість і точність, які становлять для європейця нібито другу натуру і здаються основними вимогами соціальної й громадської поведінки[25].