Читати книгу - "Рибалки"

— Господи Боже, якщо ти любиш нас так, як кажеш, — Ікенну, Боджу, Бена й мене, — почав Обембе, — то не дай батькові приїхати нас навідати знову. Нехай залишається в Йолі, просимо тебе, Господи. Будь ласка, почуй нас: знаєш, як сильно він нас шмагатиме? Ти це розумієш? От послухай, у нього є батоги з волячої шкіри, kobokos, які він купив у м’ясника, — ото вже вони болючі! Слухай, Господи, якщо ти дозволиш йому повернутися й відшмагати нас, то ми більше не ходитимемо до недільної школи і ніколи більше не співатимемо й не плескатимемо в долоні у церкві! Амінь.

— Амінь, — повторив я за ним.

Коли батько приїхав опівдні того дня, погудівши клаксоном під ворітьми, як він часто робив, заїжджаючи до двору серед радісного галасу, ми з братами не вийшли його привітати. Ікенна запропонував, щоб ми залишилися у кімнатах і вдали, що поснули, тому що могли б роздратувати батька ще більше, якби вийшли його зустрічати «просто так, ніби нічого не сталося». Тож ми зібралися в кімнаті Ікенни, уважно прислухаючись до батькових рухів і чекаючи миті, коли мати почне свою доповідь, а вже вона була гарною оповідачкою. Щоразу, коли батько повертався, вона сідала біля нього на великій канапі у вітальні і детально змальовувала, як жила родина за його відсутності, — включаючи такі категорії, як виниклі родинні потреби й те, як їх було задоволено, у кого вона що позичала, наші успіхи у школі, церкві. Окремо вона доводила до його відома випадки непокори, які вважала неприпустимими і які, на її думку, заслуговували на його покарання.

Я пам’ятаю, як вона колись два вечори поспіль годувала його розповіддю про те, як одна жінка з нашої пастви народила дитину, повідомивши навіть про її вагу. Вона розповідала про диякона, котрий випадково перднув, стоячи на подіумі в церкві минулої неділі, і описала, як мікрофони посилили той ганебний звук. Мені особливо сподобалося, як вона переповіла випадок, коли в нашому районі лінчували злодія — як натовп збив того втеклого крадія на землю градом каміння, і як вони дістали десь автомобільну покришку й приладнали йому на шию. Вона підкреслила загадковість миттєвої появи в натовпі бензину і те, що злодій не встиг і кашлянути, як уже горів. Так само уважно, як і батько, я слухав, як вона описувала вогонь, що огорнув злодія, і те, як особливо яскраві його пасма здійнялися на найволохатіших ділянках його тіла — особливо на лобковій — і як повільно воно поглинуло його. Мати описувала калейдоскоп вогню, що оповив злодія сяйвом від язиків полум’я, і його зойк такими живими фарбами, що картина охопленої вогнем людини так і закарбувалася в моїй пам’яті. Ікенна інколи казав, що якби мати здобула освіту, то стала б чудовим істориком. Він мав рацію, бо мати рідко коли пропускала будь-яку деталь того, що сталося за батькової відсутності. Вона розповідала йому про кожну подію.

Отож спочатку вони говорили про поточні питання: про батькову роботу і його думку щодо знецінення найри за «цього гнилого устрою під владою теперішньої адміністрації». Хоч ми з братами завжди хотіли мати такий словниковий запас, який мав батько, були часи, коли ми його зневажали, і часи, коли той лексикон здавався просто необхідним, як у випадках, коли він говорив про політику, про яку не можна було балакати мовою іґбо через відсутність потрібних слів. Серед таких понять була й «аміністація», як мені тоді чулося це слово. Центральний Банк котився до прірви, і головною темою озвучених того дня батькових роздумів було можливе наближення смертної години Ннамді Азіківе, першого президента Нігерії, якого батько любив і вважав наставником. Зік, як його називали, лежав у шпиталі в Енуґу. Батько говорив песимістично. Він побивався через негідний стан закладів охорони здоров’я в нашій країні. Він кляв диктатора Абачу і бідкався через маргіналізацію народу іґбо в Нігерії. Решту часу, поки вечеря не була готова, він нарікав на британців, котрі породили чудовисько, утворивши Нігерію як єдину країну. Коли ми почали їсти, мати взяла диригентську паличку у свої руки. Чи знав батько, що усі вихователі в дитсадку, до якого пішла Нкем, її полюбили? Коли він спитав: «Ezi okwu — Он як?» — вона переповіла йому хронологію досягнень маленької Нкем. «А як тут Оба, король Акуре?» — поцікавився батько, тож вона розповіла йому геть усе про сварку Оби з військовим губернатором штату, столицею якого було місто Акуре. Мати продовжувала говорити, аж раптом, коли ми того вже не чекали, сказала:

— Діме, я хочу тобі дещо розповісти.

— Я уважно слухаю, — відповів батько.

— Діме, твої сини Ікенна, Боджа, Обембе й Бенджамін утнули найгіршу, абсолютно й невимовно погану річ.

— Що вони зробили? — спитав батько, різко клацнувши столовим сріблом значно гучніше, ніж до того.

— Ох, гаразд, Діме. Ти знаєш матір Іябо, жінку Юсуфа, ту, що торгує арахісом…

— Так, так, я її знаю, переходь хутшіч до того, що вони зробили, подруго моя! — вигукнув він. Батько часто називав когось «друже мій» чи «подруго моя», коли та людина його дратувала.

— Ehen, ця жінка продавала арахіс тому старому священику з Небесної Церкви, що коло Омі-Али, аж коли на стежці, що веде до річки, з’явилися хлопці. Вона їх одразу впізнала, гукала до них, але вони й не озирнулися. Жінка сказала священикові, що знає їх, а він розповів, що ці хлопці вже багато днів рибалять на річці і що він їх кілька разів намагався попередити, та вони й слухати не хотіли. А знаєш, що є найтрагічнішим? — мати плеснула долонями, щоб підготувати його до нещадної відповіді на це питання. — Мати Іябо впізнала у тих хлопцях твоїх синів: Ікенну, Боджу, Обембе і Бенджаміна.

Настала хвилина тиші, під час якої погляд батька блукав кімнатою і зупинявся на різних предметах: на підлозі, на стелі, на завісці — на будь-чому, немов просячи їх бути свідками того, про яку негідну поведінку йому щойно розповіли. Поки тривала тиша, я також роздивлявся навколо. Я переводив погляд від футболки Боджі, що висіла біля дверей, на шафу, а звідти — на календар на стіні. Ми називали його календарем М.К.О., бо на ньому ми четверо стояли з М.К.О.