Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

І знову очі прибульця звузились у непомітній для дітей посмішці.

— А ви хіба не знаєте таку просту інформацію, що абсолютно все у цьому світі матеріальне? Ваші слова, побажання, прокляття, думки ніколи не пропадають просто так, як ви, мабуть, звикли думати, а завжди доходять до цілі, іноді обертаючись проти того, хто це промовив. Тому говорити і висловлювати свої побажання потрібно надзвичайно обережно і добре думаючи, щоб нікому, в тому числі і собі, не завдати шкоди, навіть подумки. Я тільки що побував на ваших широких розкішних левадах. Гляньте, що я там відзняв. — Прибулець постукав по другому монітору і там відразу ж з’явились кадри короткометражного фільму. На них їхня сусідка тітка Мотря пасла дві корови та троє телят. Спочатку тварини спокійно щипали травичку, помахуючи хвостами. Тітка куняла, спершись на відколоту вітром гілляку старої верби. Потім звідкілясь взялась зграйка ґедзів, які почали люто жалити всіх підряд. Тварини, мотаючи головами, бігали по пасовищу, телята жалібно мукали і, падаючи на коліна, терлись покусаними шиями об землю.

Побачивши таке, тітка Мотря, зблиснувши очима, почала збирати тварин до гурту та злісно кричати, випльовуючи на тварин та комах стоси брудної лайки.

— Ото погань. І де ви взялись на мою голову, кляті виродки! А щоб ваші жала повідпадали і ви не могли навіть води напитись! Чого вилупився, придурку? Зараз як дам по ребрах, аж тобі шкіра лусне! Рухайте швидше кістьми, поки я вам їх усі не переламала. А ти, тварюко, не обертайся, бо заїду поміж очі, аж тобі голова зробиться квадратною, — так примовляючи, жінка гнала бідолашних тварин, і так постраждалих від жал розлючених спекою комах, нещадно лупцюючи їх по впалих боках.

Щоки дітей, що дивились на це неподобство, густо вкрились червоною фарбою.

— А це я відзняв, коли шукав ваше село.

Прибулець знову поклацав пальцями по монітору.

Діти побачили зупинку у їх райцентрі, до якої підрулювала вже й так переповнена «маршрутка».

Натовп хлинув до дверей, які відразу ж затріщали від натиску ззовні та зсередини.

— Дайте вийти, хай вам грець!

— Ану посунься, товста свинюко, і забери від мого обличчя своє смердюче рило!

Двоє озлоблених молодиків, даючи всім підряд по ребрах та головах, продирались до вже трохи відчинених дверей.

— Обережно, дитина. Задавите ще. Оце люди! — молода жінка з плачучим згортком на руках старанно проштовхувалась крізь натовп, розставленими ліктями захищаючи згорток від штурханців, що градом сипались з усіх боків.

— Ой, бідні мої ноги! І за які гріхи вам таке на старість років? — стогнала старенька бабуся, яку так притисли до машини, що мало не тріщали кості.

Водій, який вже звик до всього, лише крутив навсібіч головою та здвигав плечима.

Врешті, коли всі таки втиснулись до багатостраждального автотранспорту, створюючи ефект шпротів у банці, підбіг ще один міцний чолов’яга.

— Ану посуньтесь трохи.

— Та куди? І так нічим дихати.

— Нічого, потерпите, — чоловік підняв дівчину, що останньою стояла на сходах і поклав її на плечі пасажирам, які стояли вище. Ті, у свою чергу, навалились на водія. Чийсь лікоть лежав йому на голові, а велика ряба сумка товкла по коліну. Та водій мужньо все це зносив, стараючись якнайшвидше доїхати до наступної зупинки, щоб, обігнавши конкурента, перед самим його носом забрати його пасажирів.

Роман, присоромлений такою ганебною поведінкою своїх «братів по розуму», лише розгублено кліпав очима, намагаючись щось сказати, та язик, зазвичай добряче гострий, чомусь перестав слухатись.

Врешті він витиснув з себе, але зовсім не те, що хотів сказати насправді:

— А чому у вас такі прості імена?

— Ми ніколи нічого не ускладнюємо, — знову усміхнувся Зіб, примруживши вузенькі очі.

— Добре, але як на те пішло, то хіба у вас немає такого? Я маю на увазі, от такої поведінки, — врешті зважився запитати Рома.

— Ви, мабуть, дуже здивуєтесь моїй відповіді, але точно вам кажу, що немає, — відповів Зіб.

— Справді?

— Справді. Колись, дуже давно, бувало всіляко, та ми перевиховались. Адже нічого доброго така поведінка не приносить, а значить увіковічувати її не варто. Просто я ще зовсім нічого не розповів вам про наш чудовий народ, тому ви не можете відразу все зрозуміти. У нас дуже древні традиції, які ми надзвичайно високо цінуємо, поважаємо і насправді пишаємось ними. Найголовнішою з них ми вважаємо нашу мову, потім — бережливе ставлення до світлої пам’яті наших предків, особистості національного колориту, співвідношення між громадянами різних вікових груп і, навіть, поглядів на колишнє, сучасне та майбутнє. Ми створили безліч різних програм, у тому числі і соціальних, одна з яких — детальне викорінення всього лишнього, що заважає нам жити і нормально розвиватись. До речі, у нас вже зовсім немає лайливих слів, а ліки, що ми створюємо, завжди з природних матеріалів та мінералів, включаючи надсучасні нанотехнології, створені виключно нашими вченими, якими надзвичайно пишаємось. Чаї та природні аптечні збори тільки з наших країв. Також існує грандіозний проект захисту нашої рідної планети, яка зветься Дріода, від будь-якої зовнішньої космічної загрози.

Ми позбулись всіляких негативних якостей, як, наприклад, заздрість, бажання щось