Читати книгу - "220 маршрутів"

— Підніми скло!

Міколай розвернувся й лівою рукою почав невправно крутити ручку вікна.

Кожні канікули, навіть найдовші, рано чи пізно закінчуються. Для Міколая настав саме такий день. Із самого ранку він був ображений на весь білий світ, довго огинався, вдягаючись, не поснідав, абияк розчесався і з виразом обличчя «Дайте мені всі спокій!» сів до машини.

Йоланта Вербицька почувалася трохи так, як тоді, коли вела його на перший дзвоник. Хіба що сьогодні більше хвилювалася. І він, здається, також. Крізь лобове скло вдивлявся кудись удалечінь, похитував головою, неначе вирішував якесь складне завдання, пальцями лівої руки барабанив по кріслу. Тоді вона ще не знала, що саме так виглядає гра без інструмента.

— Усе гаразд? — спитала вона.

— Ти щось кажеш?

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, — відбуркнув Малий, що не зовсім відповідало дійсності.

А що він мав сказати? Зізнатися, що йому банально страшно? Одразу почалися б розпитування: «А чого? А чому? А в чому проблема?» А він був не в настрої вести балачку. Це ж щойно пів на восьму ранку! Окрім того, мати б одразу побігла до вчительки й за звичкою почала б щось залагоджувати. У нього й так є довідка з лікарні, тож немає про що говорити. Ніхто його не питатиме. Хіба про руку. А оскільки за два тижні Міколаєві вже добряче набридло відповідати на таке, приймати співчуття й вислуховувати історії про чужі переломи, він ще вдома прибрав виразу «Нічого цікавого ви від мене не почуєте!» і старанно дотримувався обраної стратегії. І як потім виявилося, досить успішно.

Гімназія, де він сьогодні мав розпочати навчання, була дуже схожа на його колишню школу. Такі ж старі стіни, таке самісіньке розташування коридорів і класів. Тепер Міколай ходив до 1-В.

Біля входу він подивився розклад уроків і перевірив, де починаються заняття. Мати все записала в щоденнику, але йому не хотілося розстібати рюкзак лівою рукою. Хлопець піднявся на третій поверх. Коридор тут був просторий і світлий. Міколай поставив рюкзак на підвіконня і, розвернувшись до всіх спиною, подивився на вулицю. Може, сподівався, що ця підкреслено легковажна поза заохотить когось із учнів підійти й заговорити з ним? Може, не хотів по-дурному витріщатися? Він не був тут ні з ким знайомий, його теж ніхто не знав. За таких обставин його підсвідомість, здавалося, увімкнула автопілот, який змушував Міколая демонструвати байдужість до всього довкола. Зараз було так само. Принаймні так видавалося з боку. Та насправді відсторонений і замислений Міколай охоче б із кимсь познайомився. Однак він — не Міхал, йому завжди були непросто виявляти ініціативу в спілкуванні. Тому на перший погляд Малий справляв враження замкнутого й непривітного хлопця. Життя йому це анітрохи не спрощувало.

Викладачка історії впустила всіх до класу, потім зайшла сама. Міколай сів за останню парту в середньому ряді. Учителька ніяк не прокоментувала його присутність. Він був їй за це вдячний.

У класі було двадцять дев’ять учнів, з них і справді тільки семеро хлопців! Та хоч зараз Міколай бачив лише їхні спини, жоден йому якось не сподобався.

«Друзі в мене є на подвір’ї. Це лише школа», — подумав він, байдуже оперся на руку й без особливого ентузіазму подивився в підручник.

Він не помітив швидкого погляду пари сірих очей, що ховалися під густою гривкою.

Кожну перерву Міколай проводив однаково: відвернувшись від усіх спиною, хлопець відпрацьовував на підвіконні трюки на новому фінгерборді. Мине ще багато часу, перш ніж він зможе по-справжньому їздити. Коли гіпс знімуть, сезон уже закінчиться, і почнуться довгі зимові місяці. Але крутити пальцями мініатюрну дошку теж було непогано. І зовсім не нудно, бо ліва рука регулярно поводилася непередбачувано. Зараз, доки він ще користувався поблажками, цьому можна було присвячувати всі перерви, не переймаючись, що відбувається довкола. Події на класній біржі, як-от списування домашніх завдань або контрольна з англійської, планова чи ні, його не цікавили. Тож він міг сидіти на своєму Олімпі й не спускатися до інших.

Проблема полягала в тому, що однокласники теж не дуже рвалися його зачіпати. Міколай, якого в школу й зі школи возила мама, майже не контактував з іншими учнями. Через тиждень це почало напружувати. І чим далі, тим важче було переламати такий стан речей. Тепер навіть повернутися обличчям до коридору й однокласників вимагало сміливості, якої Малий не відчував. Окрім того, він зовсім не був переконаний, що такий подвиг дав би якийсь результат.

Тому він не робив нічого, щоб змінити поточну ситуацію. Через це вранці прокидався якомога довше. Став ще більш вередливим і мовчазним, ніж досі — якщо таке взагалі можливо. Свою ворожість переніс також на вчителів.

І він уже не просто здавався замкнутим відлюдьком — він поволі ним ставав. І не відомо, чим би це все закінчилося, якби одного дня не сталося щось дивне.

— Що робиш? — почув він зненацька за спиною.

Міколай здивовано озирнувся. Перед ним стояла однокласниця: невисока шатенка із проникливими сірими очима.

— Нічого, — промимрив він у відповідь.

— Я — Меланія, — усміхнулася дівчина.

— Та я знаю, — знизав плечима Малий.

— Справді? — здається, вона зраділа.

— Ну, звичайно, — він і далі виглядав, наче його щось образило, однак Меланія не збиралася йти геть. — Як-не-як, ми в одному класі вчимося.

— Що це в тебе? — її зацікавив його мініатюрний скейт.

— Фінгерборд, — буркнув він так, наче це була найзрозуміліша річ у світі.

— Ага, — вона ще раз глянула на дошку й додала: — І?