Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Василь покинув колупатися у нігтях і знову подивився на біле вічко із цифрою сім, що жевріло на панелі над ліфтом.

— Хто ж то міг бути?

Він почав пригадувати. На сьомому поверсі, здається, дві квартири? В одній живе бізнесмен-іноземець з довгою, схожою на віслючку, дамою і рудим спанієлем, якого та дама щоранку і щовечора вигулює, а в другій... У другій... Василь наморщив лоба, намагаючись пригадати. У другій, здається, отой неприємний високий молодик з Донецька, який з'являється тут вкрай рідко, і щоразу глузує з Василя. Микола розповідав, що з нього той молодик теж глузує. Пика нахабна, очі каламутні. Пальці віялом, шмарклі пузирями. Була б Василева воля, всіх би їх, виродків-бандитів, перевішав. Але треба посміхатися і вдавати, що все гаразд. Чорт з вами, банкуйте! Так от, на сьомому поверсі бізнесмен з віслючкою і «данєцкій х...», а більше нікого нема.

— Треба піти подивитися надвір, — вирішив Василь. — Коли запалиться у квартирі світло, то це він і є.

Василь сунув руку в кишеню, дістав звідти пачку сигарет «Президент» і поволі вибрався на вулицю. Задерши голову, подивився на темні вікна сьомого поверху, туди, де була найдорожча в усьому будинку квартира з терасою. У вікнах темно. Невелика срібляста тарілка супутникової антени ліпилася до карнизу, вилискувала у примарному місячному сяйві і шепотіла щось про далекі космодроми та міжпланетні станції.

— От падло, — вилаявся стиха Василь, і неприємна думка про те, що, можливо, хтось у цей вранішній час пробрався до іноземця, майнула Василевим серцем, і воно знервовано затріпотіло.

Василь усе дивився й дивився на темні вікна квартири, аж ось, як йому здалося, в одному з них ледь помітно щось блимнуло. Василь збіг з ґанку і відійшов від під'їзду на півтора десятка метрів. Тут кут огляду був більший. І точно, в одному з вікон жевріло далеке світло, що можливо допливало з передпокою.

— Слава Богу, не до іноземця! — з полегшенням зітхнув Василь, підкурив сигарету і попрямував до ґанку.

Таки то був «данєцкій х...»

«Ну ось ти і вдома... Хм... Вдома», — чоловік відразливо посміхнувся.

Він не любив цієї квартири, можливо, просто не встиг призвичаїтися до неї. Це житло, загальною площею у двісті з чимось квадратних метрів у самому центрі міста, він придбав минулої осені за півмільйона доларів. Поставив дизайнерам завдання, щоб до Нового року тут було все. І до Нового року тут усе було. Меблі й обладнання обійшлися ще у триста тисяч.

Дві спальні, тренажерний зал, сауна, міні-басейн — чотири на шість метрів, два санвузли, кухня, сполучена з вітальнею — все най, най, най, ніби зійшло з картинок супермодних журналів. З тераси відкривається вид на Червоноармійську, площу Толстого та маківки Володимирського собору вдалині. На терасі — мангал для шашликів і мармурові вази. У вазах влітку зацвітуть квіти. Поруч невеличкий смугастий тент, а під тентом — стіл і декілька стільців — усе для прийому гостей. Небагато людей у Києві могли похвалитися таким житлом у 1998 році.

«Мільйонна квартира», — каже покоївка, яка щодня навідується сюди і прибирає, хоча прибирати нема чого — за весь час господар з'являвся тут не більше п'яти разів.

«І хто ж там господар?» — питають у покоївки пошепки сусіди.

«А біс його знає, — відповідає покоївка і тихо додає, — кажуть, якийсь бандит з Донецька».

Дорогою чоловік навмисне не хотів дивитися на себе у тоновану шибку автомобіля чи люстерко заднього виду. Щоправда, похапцем таки глянув на своє відображення у великому настінному люстрі в передпокої. Побачив, лишень, порух ноги, забрані до кишень руки, широку навалу рамен. Мить — і все зникло. Здався собі якоюсь примарою, рухливою масою, колонією мікроорганізмів чи дрібних комах, або викапаною з піску вежею на березі бурхливого моря, яку варто тільки легенько турсонути босою п'яткою, щоби вона, зсунувшись набік, розвалилася по крихтах, розтеклася навсібіч.

З передпокою чоловік рушив у вітальню і, спершись сідницею на високий табурет, закляк біля барної стійки, поклавши на неї праву руку. Коли він всідався і випростовував руку з кишені, обличчя йому зсудомило, і він стиха скрикнув.

О, проклятий біль! Він, мов жива істота. З ним розмовляєш і його ненавидиш. Тупий і гострий водночас, він переливається, ворушиться, гарчить і випускає пазурі. В ньому безліч барв і відтінків. Він — мінливий, мов світ після бурі. Наче подряпані вітром хмари мчать розбурханим небом, а крізь них раз у раз спалахи яскравого сонця. Сяйво — тінь, сяйво — тінь, пульсує світ, і пульсує біль. Магнітом тримає він навколо себе зсудомлені шматки тіла, холодні пальці, закляклі ноги, вогкий ніс, волосся, шию, ребра і хребет. То відпустить у тінь, то знову засліпить очі. Кожен рух з увагою на нього, аби не розвалитися, як картковий будиночок. Біль інколи, як вибух, а, часом, лише глухі удари серця. То гостре лезо фінського ножа, то нервове дзижчання затупілої ножівки. То немов хтось по живому шиє шкіру — вколе голкою і довго-довго тягне крізь рану ворсисту нитку. І знову вибух, аж до нестями, до свічок в очах. Біль підкорює собі все. Під його навалою чоловік зникає, перетворюючись на чорну цятку, яка носиться в замкненому колі, б'ється об межі свідомості, шукає виходу і не знаходить його. Аж ось коло розривається, і на цятку навалюється гігантська хвиля абсолютної темені. Цунамі болю. Цятка свідомості