Читати книгу - "Дикий собака Динго"

— Філько, — сказала вона, — я кажу не про тебе. Я сказала про іншого хлопчика, якого звуть Коля. Ти вибач мені.

Та Філько вже давно вибачив, ще тоді, коли з її губ злетіло перше слово, вимовлене ласкавіше, ніж інші.

— Якщо це про іншого, — сказав він, — то ти можеш його не любити. Мені це байдуже. Але все-таки чому ти його не любиш?

Таня відповіла не одразу. Вона трохи помовчала і спитала:

— Як ти вважаєш, Філько, людина повинна бути гордою чи ні?

— Повинна, — відповів Філько твердо. — Але якщо гордість не в тебе, а в Колі, то це зовсім інша справа. Тоді згадай про мене, якщо тобі буде потрібна міцна рука, чи аркан, яким ловлять оленів, або палиця, якою я навчився добре володіти, полюючи в тайзі на дикуш.

— Але ти його зовсім не знаєш, за віщо ж битимеш?

— Я знаю тебе, — відказав Філько.

І думка про те, щоб розплачуватися за кривду не слізьми, а стусаном, здалася їй у цю мить не безглуздою, а цілком зрозумілою, позбавленою тієї неясності, яку вона відчувала. Дівчинка й сама вміла добре збивати з дерев дикуш, влучно кидаючи в цих смирних птахів каміння та суччя.

Але за хвилину вона подумала: «Я, здається, стаю злою».

Раптом Філько ступив од вікна ліворуч, соромливо подивився поверх Таниного плеча і, притиснувши ліктем свій атлас, несподівано побіг з двору.

Позаду Тані стояла мати. Вона тихенько зайшла до кімнати. У дощовику, в білому лікарському халаті, вона здалася Тані зовсім іншою, ніж була місяць тому. Так річ, яку підносиш близько до очей, раптом втрачає свою знайому форму. І Таня, ще не отямившись, секунду-дві нерухомо дивилася на матір. Вона побачила в неї дві ледве помітні зморшки, що розбігалися від куточків носа, і худі ноги в туфлях, надто просторих для неї — мати ніколи не вміла дбати про себе, — і худі, слабкі руки, що так вправно лікували хворих. Тільки погляд у неї лишився незмінний. Таким завжди його пам'ятала Таня. Мати дивилася на неї сірими очима. І в них, наче жменька солі, кинута в море, вмить розтанули всі Танині образи. Вона поцілувала матір обережно, не торкаючись очей, ніби боялася своїм рухом погасити їхній погляд.

— Мамо, — прошепотіла Таня.

Мати пригорнула її до себе.

— Я поспішала додому, — сказала вона. — Я скучила за тобою, Танюшо.

Вона окинула доньку довгим, уважним поглядом. Спочатку глянула на волосся — воно дуже вицвіло, набрало кольору сталі; потім подивилася в обличчя — воно пашіло, а на шкірі темнів загар.

«Їй було в таборі добре», — подумала мати.

Потім глянула на ноги і здивувалася, що Таня боса. Тільки тепер побачила бездаддя: розкидані на підлозі подушки, пом'яту постіль — на ліжку лист, вийнятий конверта.

І погляд її очей, який Таня боялася потривожити своїми пестощами, згас. В погляді матері з'явилися занепокоєння, непевність, тривога. Навіть нещирість знайшла в ньому Таня. Бо чого ж так поволі мати піднімає з підлоги подушки і прибирає ліжко?

— Ти прочитала без мене, Таню? — тихо спитала мати.

Таня мовчки схилила голову.

— Ти повинна радіти, Таню.

Але й цього разу дівчинка не зронила й слова.

А мати терпляче ждала.

— Мамо, цей хлопчик мені брат? — запитала Таня.

— Ні,— відповіла мати. — Він чужий. Він тільки небіж Надії Петрівни. Але він виріс у них, і тато любить його й жаліє, бо в хлопчика немає ні батька, ні матері. Тато — добра людина. Я завжди казала тобі про це.

— Виходить, він мені чужий, цей хлопчик, навіть не брат, — сказала Таня і ще нижче схилила голову.

Мати поволі підвела її обличчя і двічі поцілувала.

— Танюшо, рідна, ми з тобою поговоримо. Ми про все поговоримо. Ти їх зустрінеш, Таню, і побачиш сама. Батько радітиме. Адже ти підеш на пристань, правда?

— А ти, мамо?

Мати одвернулась, уникаючи її пильних очей.

— Я, Таню, не можу. Ти ж знаєш, мені завжди ніколи.

І, відвернувшись, вона не побачила, а тільки відчула, як Таня сховала голову під її слабку руку і щільно притулилася до неї.

— Мамо, я люблю тільки тебе. Я буду завжди з тобою. Ні з ким ніколи, ніхто мені не потрібен. Я не піду зустрічати їх.

Це було дивно, але квіти, які Таня посадила на грядці, ще жили того ранку, коли мав приїхати батько.

Чи сердитий струмок, що вилився з бочки, так добре напоїв їхнє коріння, чи вони просто були живучі, як багато інших квітів на півночі, що не дає їм запаху, зате дає довге життя, але в усякому разі вони трималися на своїх високих ніжках, коли Таня глянула на них. Дівчинка вирішила нікому їх не віддавати.