Читати книгу - "Науково-практичний коментар Земельного кодексу України"

Нормативні засади розв'язання подібних колізій на сьогодні у законодавстві України відсутні.

На наш погляд, при розв'язанні колізій між актами різних центральних органів виконавчої влади слід виходити із того, що перевагу має акт органу, спеціально уповноваженого на регулювання певних суспільних відносин (у нашому випадку - акт Держкомзему України). Подібне правило в загальному вигляді закріплено, наприклад, у законодавстві Республіки Білорусь (ч. 11 ст. 10 Закону Республіки Білорусь від 10.01.2000 №361-3 "Про нормативно-правові акти Республіки Білорусь"). Видається, що існує доцільність закріпити дане правило у законодавстві України, причому бажано - конституційно. Звичайно, встановлення подібного правила не гарантуватиме задовільного розв'язання усіх колізій між актами різних центральних органів виконавчої влади (оскільки не завжди можна впевнено визначити орган, спеціально уповноважений на регулювання певної сфери суспільних відносин), проте все-таки воно буде кроком для вирішення більшості існуючих колізій між відомчими актами.

1.2.5. Окреме місце у системі джерел земельного права належить актам органів місцевого самоврядування. У спеціальній літературі висловлюється думка, за якою система нормативних правових актів органів місцевого самоврядування є самостійною, незалежною від органів державної влади, але підпорядкованою Конституції та законам[39]. На наш погляд, однозначної відповіді на питання про співвідношення актів органів місцевого самоврядування з іншими нормативно-правовими актами дати не можна. Слід розділяти три ситуації: (1) здійснення органами місцевого самоврядування власних (самоврядних) повноважень, (2) здійснення повноважень, делегованих органам місцевого самоврядування державою, (3) видання актів з питань повноважень, здійснення яких делегується радою місцевим органам виконавчої влади.

У першому випадку акти органів місцевого самоврядування, дійсно, складають автономну систему. Прийняття відповідних актів - виключне повноваження рад. Наприклад, місцева рада уповноважена встановлювати ставки земельного податку (п. 35 ст. 26 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", п. 275.3 ст. 275 ПКУ). Підставою для цього є закон. З усіма іншими нормативно-правовими актами, що існують у державі, акти органів місцевого самоврядування є просто неспіввідносними. Таке становище випливає із самої природи місцевого самоврядування як права територіальної громади самостійного вирішувати "питання місцевого значення" (ст. 140 Конституції України), а також із положень ч. 4 ст. 143 Конституції України[40], яка у даному випадку має тлумачитися a contrario.

Думка про те, що держава може бути обмежена у можливостях втручання, навіть законодавчого, у здійснення місцевого самоврядування, є порівняно новою для вітчизняної доктрини. Між тим, за кордоном, у "більш зрілих" демократіях, давно і достатньо глибоко розроблена концепція автономного вирішення місцевою громадою питань місцевого значення. Наприклад, у ФРН судова практика із захисту права на місцеве самоврядування виробила позицію про абсолютні та відносні межі нормативного (у т. ч. законодавчого) втручання з боку держави. Абсолютну межу, перехід якої не допускається в принципі, являє сутнісний зміст (Wesensgehalt) або ядро (Kernbereich) місцевого самоврядування. Захист поширюється і на інші сфери місцевого самоврядування, що виходять за межі його "ядра", хоча й не має абсолютного характеру[41].

На відміну від ситуації з самоврядними повноваженнями, у випадку здійснення повноважень органів виконавчої влади, делегованих органам місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 143 Конституції України), органи місцевого самоврядування підконтрольні органам виконавчої влади (ч. 4 ст. 143 Конституції України). Із цього з необхідністю випливає, що акти, видані органами місцевого самоврядування при здійсненні делегованих повноважень, мають нижчу юридичну силу, ніж акти відповідних органів виконавчої влади.

У третій ситуації акти органів місцевого самоврядування можуть містити вказівки, обов'язкові для місцевих органів виконавчої влади. Це стосується насамперед повноважень, делегованих місцевими радами місцевим державним адміністраціям (ст. ст. 1, 44, п. 27 ч. 1 ст. 43 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні"). Зокрема, можуть бути делеговані повноваження з підготовки питань "про визначення у встановленому законом порядку території, вибір, вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією" (п. 9 ст. 44), координацію "на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів" (п. 16 ст. 44 Закону) тощо.

Аналіз місця в системі джерел земельного права актів органів місцевого самоврядування яскраво засвідчує, що множинність варіантів співвідношення за юридичною силою між різними актами заперечує доцільність виведення універсальної їх ієрархії.

1.2.6. Заслуговує на окремий розгляд питання про місце в системі земельного законодавства актів Автономної Республіки Крим. П. 2 ч. 1 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим, затвердженої ЗУ від 23.12.1998, передбачено, що до відання Республіки належить нормативне регулювання і здійснення організаційно-розпорядчих повноважень з широкого кола питань, пов'язаних із регулюванням земельних відносин ("сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів "; "містобудування і житлового господарства; курортно-рекреаційної сфери; туризму", "історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікувальної служб" та ін.). Право регулювати нормативно земельні відносини випливає й з багатьох інших положень Конституції Республіки.

Відповідно до ч. 2 ст. 135 Конституції України, "нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання". Таким чином, незважаючи на значно ширшу сферу нормативно-правового регулювання, акти різних органів Автономної Республіки Крим фактично мають юридичну силу, однакову з актами органів місцевого самоврядування.

1.3. Певне місце у правовій системі України займають закони та інші акти УРСР та СРСР. Вони діють в Україні на підставі ЗУ "Про правонаступництво України" від 12.09.1991 та Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12.09.1991. У доктрині зазначається, що, наприклад, закони УРСР та СРСР діють доти, доки не будуть змінені або замінені законами України