Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

Чолов'яга з великим сірим носом, котрий виглядав був з-за спини шинкарки, пішов мені назустріч, несучи на обличчі чемну усмішку. В руці в нього тремтіла запалена свічечка.

— Ласкаво просимо, панотче, до господи, — сказав він. — Всі оці люди, яких бачите, — вчені мужі, які збираються в цьому затишному місці, щоб порозмовляти про справи високі й божественні. Чи дозволите, ваша милість, омити вам ноги?

— Мені ноги? — здивовано перепитав я, підіймаючи свою затверділу й покриту невимивним брудом ступню. — Але ж, пане! Що вам до того?

Мені здалося, що він кпить із мене, — назвав-бо мене й вашою милістю, хоч добре бачив, у яку одежу я одягнений.

— Всі ми виховуємо в собі святе смирення, — сказав сіроносий і, взявши мене під руку, повів у кінець столу, де я побачив жбан і чималу мису із налитою водою.

— Братіє! — смиренно проголосив сіроносий. — Омиємо брату нашому, святому мандрівнику, вбогому божому посланнику, ноги і смирімо перед ним гордість нашу.

Мені на плечі лягли владні долоні й припечатали моє тіло до лави. Сіроносий схилився переді мною й поклав мої ступні у мису. Обережно мив їх, начебто трохи й бридячись, а за хвилю звівся і струснув із рук бризки. Натомість підійшов інший із застільників і так само покірливо зігнувся переді мною, залоскотавши в п'яти. Я ледве стримався, щоб не зареготати, але всі були надумір урочисті й надихнуті. Вже третій, а тоді й четвертий мили мені ноги, і я благословив їх, міркуючи, що коли їм складає задоволення мити мені ноги, чи треба мені опиратися: робити таку послугу я аж ніяк їх не просив.

Шинкарка змінювала воду аж тричі, і тричі ставала та чорна: ніколи ані до того, ані після не вимивав я так ретельно ніг. Благословляв кожного, хто трудився й упосліджувався біля мене, і всі смиренно цілувала мене в руку. Шинкарка пронесла повз мене таріль із печенею, і запах її був настільки гострий, що тіло мені мимоволі затремтіло, а в животі жорстоко завуркотіло. Я аж потягся за тим тарелем, натомість обпікся об пильний погляд, яким дивився на мене сіроносий.

— А тепер, — сказав він, — запросимо нашого дорогого гостя і добродійника до скромної учти.

Двоє з його людей підхопили мене під руки й бережно повели до столу, ніби боялися, що я не дійду до нього сам, а по дорозі розсиплю свої маслаки. Урочисто всадили на лаву, я голосно втягнув у себе повітря — печеня пахла запаморочливо — і знову зіштовхнувся з урочистим поглядом сіроносого.

— Мене звуть Іван Кураківський, — поважно сказав він.

— А я той, котрий чернець Григорій, — назвався і я, відчуваючи, що аж дубну від отих дивовижних запахів, котрі так щедро розточував таріль із печенею.

— Зараз ми вкусимо святого хліба, — сказав сіроносий, і очі його з обличчя пропали, засвітилися тільки самі більма. Всі почали так само щиро молитися, а з ними і я, бо не мав нічого проти доброї молитви, яка очищає й обнадіює людину, аби тільки не задовга була.

— Чи простили ви, панотче, мимовільний гріх мій? — смиренно спитала шинкарка.

— З приємністю, дочко, бо ти впала мені в очко, — відказав я. — А ще більше тебе вподобатиму, коли щось смачненьке жуватиму…

На це моє досить звичайне слово всі обличчя за столом повернулися і стали ніби олив'яні тарелі: холодні та безживні. Просто мене сидів сіроносий, зорячи на мене примруженим і, мені здавалося, підозріливим поглядом, а на вустах у нього зацвіла пісна усмішка. Я трохи острашився й кинув оком, простуючи дорогу до втечки. Звісно, мірив я оком до того малого вікна, в якому бачив був шинкарку, — щоб дістатися туди, треба було б мені перестрибнути через стіл.

— Я гадаю, — сказав урочисто сіроносий, — що перш, ніж оддатися богомерзькому ділу й насищати мерзенну плоть свою, ми мали б очиститися духовною бесідою…

— Але то буде жахне, бо тут, пане, так пахне! — вигукнув я, кивнувши на таріль з печенею. — Тож давайте, коли ласка, хай єднається хліб і казка, будемо собі їсти і благословенну розмову вести. І Христос хлібом насущним не гребував, і од нас так чинити розумно требував…

Навколо зависла тиша, Я міг і не дивитися на своїх співтрапезників, бо й так знав: не обличчя на мене дивляться, а олив'яні тарелі. Очі з обличчя сіроносого знову пропали, я побачив більма: вуста, червоні й соковиті, як у жінки, заворушилися молячись.

Тоді я обдивився кімнату пильніше, вона була така простора, що погляд губивсь у ній, а стіни в глибині ніби розтавали. Сонячна стяга од вікна освітлювала малий її простір — саме той, де стояла миса з водою, в якій мили мені ноги. Я зітхнув і вирішив забути пересторогу, не мав уже сили боротися з запахами, які хвилями випливали з тареля: голова мені наморочилася. Зрештою, яка небезпека може загрожувати злидареві? Я вільний собі птах-пташило, висловлююся красиво і фігурно, а коли це їм не до шмиги — мене то не обходить. Я вільний собі ходець-мандрівець і завтра буду далеко від цього дивного місця — влади не мав наді мною ніхто, а що я хочу без грошей пообідати, то мене сюди для цього й запрошено. Отож я всміхнувся просто у вічі сіроносому, який за цей час устиг помолитися, і, самовільно взявши шмат м'ясива, задоволено вкусив.

— Коли хочете зі мною про світ розмовляти, — сказав я добродушно, наминаючи на обидві шоки, — то ви говоріть, а я буду жувати. Я сам люблю міркувати, через що вирішив од марнотних справ цього життя тікати. Але я не здатний таке спасіння приймати, як це угодники наші святі хочуть учиняти. Вони від людей та спокус ховаються, вбивають свою плоть і через це на вітрі хитаються. Але я відаю: цим вони і душу вбивають, хоч самі, може, того не знають. — Я задоволено глянув на шинкарку, яка стояла неподалік, прислухаючись до нашої розмови. — Я самотній у цьому світі, хочу вам звістити, і це джерело моїх печалей несите. Мислю так: ти за радість хапайся, од життя не замикайся,