Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Не зразу звикся я з думкою про те, що в якийсь-то незвичайний спосіб потрапив у далеке, невідоме майбутнє. Це було аж надто фантастично. Довго не залишало мене відчуття, що я сплю і бачу сон або що перебуваю під дією гіпнозу, який викликає в моїй уяві всі ті незвичайні картини, котрі щодня пролітали переді мною.

Та час минав, і поступово я став звикати до того, що все, що відбувалося зі мною, не сон, не марення, а реальна дійсність.

Не можу сказати, щоб спершу я дуже зрадів. Навколо йшло незрозуміле мені життя, мене оточували незнайомі люди, хоч і дуже уважні, та все ж чужі. Ні рідних, ні друзів… Я не знав, що сталося з моєю родиною. Для мене ця втрата була несподівана і завчасна. Однак доводилось миритися з цим…

За кілька днів я вже так зміцнів, що міг робити невеликі прогулянки в парку. Лікарі взяли з мене слово, що без їхньої згоди я не відлучатимуся з санаторію. Але зовсім ізолювати мене від навколишнього світу їм, звичайно, не вдалося. Чутка про мій чудесний сон викликала бурхливу сенсацію. Ціла армія журналістів, виконуючи прохання своїх читачів, обступала Кінолу, вимагаючи, щоб їх пустили до мене, і він змушений був врешті-решт піти на поступки.

Моя зустріч із журналістами відбулася в тінявому парку санаторію під велетенською піхтою, що була, очевидно, моєю одноліткою. На їхні запитання я відповідав, мружачись під об’єктивами націлених на мене фото й кіноапаратів.

Усі звертались до мене російською мовою. Я вважав цілком природним, що журналісти, які захотіли зустрітися зі мною, знають мою рідну мову, тим паче, що вже за мого часу це була одна з міжнародних мов. Та раптом серед нашої жвавої бесіди я почув незнайому мову. Я повернув голову і побачив, що до мене звертається, енергійно вимахуючи руками, високий худий мулат. Він повторив ще раз своє запитання. Я озирнувся, шукаючи перекладача. Вихід знайшовся несподіваний і дуже простий. Один з кореспондентів раптом витяг з кишені і тицьнув мені в руку невеликий предмет, схожий на портсигар.

— Що це?

— Кібернетичний перекладач.

— Оця крихітна коробочка? — перепитав я недовірливо.

— Ну, не така вже вона крихітна, — відповів кореспондент.

З цікавістю дивлячись на рятівну коробочку, я промовив невпевнено й несміливо:

— Про що ви питали? Я не зрозумів вас. Таким же, мабуть, голосом вимовив своє перше прохання Аладдін, коли звертався до чарівної лампи.

Мулат розуміюче закивав і став щось швидко говорити, все так само енергійно вимахуючи руками. З коробочки його слова долетіли до мене чистісінькою російською мовою:

— Пробачте, будь ласка, я не знав, що у вас нема кібернетичного перекладача. Я. запитував; що вас найбільше вразило в нашому суспільстві, в чому, на ваш погляд, особливо помітна різниця між двадцятим і двадцять другим століттями?

— Мені важко відповісти на це запитання. На мене навалилось так багато нових вражень, що я не можу поки що в них розібратися й визначити, що тут головне, принципово нове, а що просто незначуща частковість, дрібниця. Мене поки що однаково вражає все. Навряд чи перебільшу, коли скажу, що в середньому кожні півгодини виявляю якусь новинку. Ось і тепер: ми розмовляємо з вами всього двадцять хвилин, а новинка вже в моїх руках. — Я показав на кібернетичний перекладач. — У наш час були електронні перекладачі, але розміром з цілу кімнату і ще дуже недосконалі. Повірте, мені, мов малій дитині, хочеться відчинити цю коробочку та подивитися, що там усередині.

— А ви відчиніть.

Я натиснув кнопку, на яку мені вказали, і чарівна коробочка розчинилась. Там була пачка тонюсіньких прозорих целулоїдних листочків з маленькими золотими крапками, з’єднаними між собою ледь помітними срібними павутинками.

— Звичайна напівпровідникова кібернетична схема, — почув я. — Все дуже просто.

— Для вас, може, й просто, — заперечив я. — Мені, знаєте, теж здається, що електрична лампочка зроблена дуже просто. А людині середньовіччя вона здалася б зовсім незбагненним чудом.

Коли я прощався з журналістами, до мене протиснувся низенький японець, що під час інтерв’ю спокійно сидів на високому кедрі з кіноапаратом у руках. Виблискуючи білозубою усмішкою, він простяг мені прекрасно виконану кольорову фотографію, на якій був я в ту мить, коли розгублено вертів у руках кібернетичний перекладач, не знаючи, що воно таке.

Та, либонь, більше, ніж журналісти, моєю особою зацікавився, медичний світ. Протягом тижня найвизначніші вчені якнайретельніше обстежували мене за допомогою новітньої апаратури. Наприкінці тижня консиліум лікарів установив, що за час довгого сну я майже не постарів. Завдяки чудесному випромінюванню метеорита мій «медичний» вік лишився незмінний — біля шістдесяти років, у той час як насправді мені сповнилось за двісті.

Я завжди вважав, що зберігся непогано і, як на мої роки, маю пристойний вигляд, проте медики двадцять другого століття заявили, що це не так, і призначили мені тримісячний курс лікування.

— Дуже радимо вам провести курс геріатрії, — переконували вони мене. — Вам це особливо необхідно, бо ніхто не може передбачити, як відіб’ється тривалий сон на вашому здоров’ї в майбутньому.

Я не перечив і залишився на три місяці в санаторії. Коли я познайомився ближче з людьми двадцять другого століття, то переконався, що лікарі мали рацію. Змінились умови життя, змінились і зовні люди.

На тенісному корті санаторію я часто милувався грою румуна Йонеску. Дивлячись на його м’язисту, підтягнуту постать, на те, з якою завидною легкістю підхоплював він м’яч у цій рухливій грі, я вирішив, що йому років тридцять п’ять. Як же здивувався я, коли довідався, що йому понад сімдесят. І жодної сивини, ані старечих зморщок, ні ожиріння, ні задишки не було.

Дотримуючись строгого розпорядку дня, який запровадив для мене Кінолу, виконуючи всі процедури, що мали омолодити організм, я