Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

В нашому таборі аж зароїлось від війська. Курінний Рен відбув нараду з сотенними. Він хотів, щоб обидві сотні допомогли у вишколі куреня. Деякий час сотні Нечая і Байди квартирували у селах недалеко нашого табору. Та згодом вони відійшли. Наш курінь рушив також у дорогу в напрямі села Ступосяни.

Залишаючи збоку Вільховець, ми перейшли село Середнє і ввійшли до села Росохате. Перевіривши ситуацію, коло дев'ятої години ранку, курінь в бойовому поготівлі почав входити в ліс. Перша сотня Бурлаки йшла як чолова, потім сотня Біра і Веселого. Сотня Бульби охороняла обоз, в якому було сто возів з майном та амуніцією.

По дорозі ми бачили недавно залишені більшовицькі табори з рештками вогнищ та втоптаною людьми і кіньми землею. Коло вогнищ можна було знайти багато набоїв до радянської зброї.

Перехід через гору забрав нам цілий день, бо ми мали багато клопоту з возами, які западалися на лісових дорогах. До Секавець ми прибули коли вже смеркало. Наша поява в селі спочатку викликала паніку, бо селяни думали, що це прийшли "босяки" (так вони називали більшовицьких партизанів). Побачивши, що це свої, вони зраділи, але й дивувалися, як ми пройшли лісами, зайнятими більшовиками.

На другий день ми продовжували наш похід уздовж ріки Сян. У селі Хміль ми переправилися через напівспалений міст, де знову було багато мороки з возами, і в Двернику і Ступосянах зупинилися на відпочинок. Наступного дня ми рушили на гору Букове Бердо (1313 м.). Минув майже день заки ми видряпалися з нашим обозом на цю полонину. Треба було вивантажувати все з возів і нести на плечах.

Коли ми вийшли на вершок гори, перед нами розкинулася чудова панорама високих гір, що ланцюговими кільцями замикали нашу полонину з усіх боків. Гори були сині, повітря чисте, а десь далеко далеко було видно Турку і Старий Самбір.

Це було, мабуть, 21 серпня 1944 року, коли ми стали на полонині Букове Бердо й відразу взялися будувати колиби.

Тут почалося для нас нове життя - дуже відмінне від того, яке ми провадили по селах.

День починався о п'ятій годині ранку - руханкою, миттям, молитвою. Після сніданку (чорна кава і сухарі) до дванадцятої години відбувалися військові вправи. Бідненький обід (тепла юшка) їли ми між дванадцятою і першою годиною і знову вправи та лекції. О сьомій годині вечора - марненька вечеря, потім молитва й дозвілля.

Дуже погано було з миттям. Єдине джерело на полонині було маленьке і воду треба було щадити, щоб не забракло для кухні.

Цілими днями ми ходили голодні, бо харчі були скупі, а апетити на цій полонині мали ми вовчі. Тут я почав підупадати на силах. Так само було й з іншими.

Рекрутський вишкіл був тяжкий. Відпочивали ми лише тоді, коли надлітали більшовицькі літаки, які з'являлися досить часто й обстрілювали ліси. Тоді ми ховалися в кущах.

Села Ступосяни і Дверник стали головними осередками нашого постачання. До цих сіл звозили харчі з різних сторін, а звідти селяни доставляли їх нам до означеного місця в лісі. Там перебирали харчі стрільці й несли їх до табору.

Наш табір щодня збільшувався свіжими групами юнаків. Після двох тижнів створено з новоприбулих ще один курень. З нашої сотні забрали тоді всіх новаків і приділили вишколених вояків, створюючи, таким чином, добру бойову одиницю.

В новому курені переважали бойки. Курінним призначено молодого енерґійного старшину Євгена.

Після реорганізації куреня, наша сотня трохи віддихнула. Ми більше не проходили рекрутського вишколу, нам призначили інші завдання. Ми здебільша тримали стійки, ходили на стежі, доставляли харчі. Часто припроваджували до табору новобранців і контролювали шляхи, заповнені утікачами. З-поміж останніх ми одного разу доставили до табору кількох медиків, між ними пізніше відомих лікарів УПА - Гуцула і Горислава.

Лікарів у таборі було обмаль. Серед них було троє жидів, в тому одна жінка, а серед медсестер також були дві жидівки. Кличок їх вже не пригадую, але пам'ятаю, що вони були знайомими деяких наших стрільців з передвоєнних часів.

Більшовицькі партизани зникли з околиць Букового Берда, і про них ми взагалі не чули. Німці глибоко у гірські ліси не заходили. Часом з'являлися мадяри, але наші відділи відразу проганяли їх.

У вересні 1944 року розвідка донесла, що поблизу нашого табору на горі Білки (1014 м.) квартирує якийсь відділ УПА. Стрільці з цього відділу збирали харчі по селах і казали селянам, що вони з нашого табору. Одного разу трапилося так, що наша стежа зустріла їхню і, не одержавши від них клички, відкрила вогонь. Перестрілку припинили селяни, кажучи, що стріляємо до своїх. У розмові з вояками виявилося, що вони належать до "мельниківської УПА" і понад місяць квартирували під нашим боком.

Ми забрали їх і передали курінному Ренові, який, як звичайно, почухався за вухом і процідив крізь зуби:

- Що то, пане брате, уже дві УПА твориться у нас на полонині? Є тільки одна Україна і їй потрібна тільки одна армія!

Він наказав польовій жандармерії і двом чотам піти на місце таборування цієї "другої УПА" і перевірити справу. Один стрілець з їхньої стежі повів наших до табору. Застава їхнього табору не знала що робити, тим більше, що пізнала між нашими знайомих із своїх сіл. Вона дала знати до табору про несподівані відвідини. Їхні старшини не відразу впустили нас до табору. Не усі їхні стрільці навіть були свідомі того, що вони це якась інша група Української Повстанської Армії.

Намовляти до об'єднання довго не треба було, бо усі його хотіли. Вояки забрали свої речі і пішли до нашого табору. В таборі їх перевірено і, додавши трохи наших стрільців, створено з них нову сотню, що її очолив