Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

— завалюйте. Минулого року я мало не здурів від цих неконтрольованих, спонтанних походеньок до мене в кімнату, яка за кілька місяців перетворилася на дискусійний клуб із невідомо чого. Вісім-десять, а деколи й більше чоловік збиралися, зносили каву, вино, і ми сиділи з літровими банками в руках, оскільки більше не було жодного посуду, й цмулили каву, алкоголь, багато курили, до хрипоти і втоми сперечалися; від цього часто боліла голова і мене переслідували безсонні ночі, в моїх півкулях усе прокручувалося, полемізувало, сперечалося, сварилося, наводило божевільні, доречні й недоречні, ідіотські й напівідіотські аргументи, які стосувалися і єгипетських пірамід, до яких мені нема жодного діла, і картин Далі, і походження українців, і латиноамериканської літератури, і модного серед нас Пруста (цей, узагалі, хитрий жук, так класно вловив жінку, особливо її запахи), і про те, що Сталін, скурвий син, хотів першим напасти на Гітлера, а той, бідолаха, мусив захищатися і з горя пішов на випередження. Здуріти можна! Словом, повний дурдом, як кажуть ніжинські бабусі. Одного вечора я зрозумів, що у патяканні нема нічого корисного й доброго, бо про цей «клуб» звідкись довідалися ніжинські робітники з заводів, учителі, навіть акушерка якось припхалася... всі вони почали ходити до мене зі своїми художніми творами, бо в моїй кімнаті розмови супроводжувалися читанням художніх творів аматорів різного штибу — студентів, викладачів і навіть одного петеушника, який намагався писати фантастичні новели. До мене почали сповзатися поважні, випадкові, молоді і старші люди різних професій, які писали вірші, оповідання, романи і ні з ким раніше не ділилися своїм хоббі. Я дивився на цих невизнаних геніїв, і мені ставало лячно, бо через нежданих гостей у мене більше не було вільного часу читати, готуватися до занять, спокійно випрати труси чи шкарпетки, готувати їсти чи мовчки лежати в кімнаті й дивитися в стелю. Кумедно те, що всі вони приходили з «гостинцем»: літня товста акушерка Тоня принесла смачні сирники з варенням, насмажила їх чоловік на двадцять; Коля-електрик, який працює на заводі «Сільмаш», приніс літру доброї самогонки (ну, звісно ж, він електрик), ми її вдушили на табун, потім Коля читав свої сонети, написані під впливом Прешерна, й страшенно лаяв (з матюками, погрозами і грюканням кулаком по столі) сучасну поезію, яка не знає, що таке справжня гармонія. Я дивився на його грубі, брудні, потріскані пальці й не вірив, що вони пишуть сонети. Щоб усіх їх позбутися, я почав пропадати вечорами. Мене врятувала любов до Насті, до моєї маленької ніжинської дівчинки, в неї вдома я проводив майже всі вечори, а тому пізно повертався — деколи за північ — в общагу. Невдовзі все припинилося, й мені дали спокій.

Знайомі з курсу кажуть, що прийдуть і принесуть нові тексти. Тільки не це, кривлюся про себе. Раптом розумію, що в мені знову пробуджується страждання, а я вже повірив, що майже його подолав. Невже цей жах знову повториться? Моє страждання бере гору над моїм спокоєм, я хочу поговорити з Декою, порадитися з ним, як бути далі. Не гніватися ж на людей за те, що вони хочуть мене провідати і що я для них щось означаю? Кажу: приходьте, посидимо за чаєм, а ще прийде А. й читатиме свою прустівську прозу, ви не знаєте, що таке прустівська проза? Вони з непорозумінням переглядаються. От мудаки. До чого тут Пруст, запитаєте? Пруст і справді ні до чого, тут головне А. і його писанина. Це проза, кажу їм, яка не має значення, це справжня проза, спонтанна, як життя; я плету їм ще багато чого про прозу А., хоча її не читав, але приблизно уявляю, якою вона може бути, зрештою, сам А. — це справжня проза, навіть те, як він їсть яблуко чи сидить біля дівчини — це вже проза. Двоє знайомих кажуть, що при нагоді зайдуть. Я знаходжу декількох своїх одногрупників, дізнаюся, чи все було нормально, чи не питали, чому я відсутній. Все було нормально. Колись, кажу їм, ніхто не буде вказувати студентові, чому той не ходить на пари, головним буде не його присутність, а його знання, ви хоча б розумієте, що це означає? Кліпають очима, але нічого не відповідають. Дивлюся на них і розумію, що вони стануть сільськими вчителями, а тому все інше для них мало важливе. Вирішую повертатися в общагу, вже пора би пообідати. Проходжу повз буфет на першому поверсі, як раптом до мене гукають. Підходить Настя, я обіймаю її, легко цілую в губи, вона сором'язливо дивиться по боках, їй, мабуть, здається, що всі на нас витріщилися. Зі смутком в очах запитує, чому не прийшов до неї сьогодні, після першої або другої пари, я виправдовуюся, що не міг, бо в цей час ще був у ліжку.

«Ти вчора нормально дійшов?»

«Да».

«Святкував?» — запитує з таким виразом на обличчі, ніби думає, що я зраджував.

«Було добре».

«Не сумніваюся», — каже порожнім голосом.

«Мені шкода, що тебе не було».

«Давай про це не будемо», — обриває мене Настя. Це в ній, мабуть, знову прокидається нелюбов до общаги, до того, що там відбувається, вона не раз говорила, наскільки їй усе це противно. Я мовчу, бо не хочу, щоб вона гнівалася, не хочу, щоб на її обличчі з'явився смуток, а в думках тривога.

Настя запитує, чи прийду сьогодні. Не прийду. Вона змінюється, стає збентеженою, в очах поблискують вогники досади. Пояснюю, чому не можу прийти, хочу, щоб вона заспокоїлася й нічого поганого не думала. Намагаюся їй це пояснити, це ж те саме, шо два пальці обісцяти: з потоків свідомості треба вичавити неприємну лабуду — і все буде добре. Настя мене уриває, каже, досить цих непотрібних мудрувань, ти просто живеш так, щоб нічим не перейматися. Мети не досягнеш тільки приємним.

«Віталік, я втомилася», — каже вона, важко зітхаючи.

Вірю у правдивість цих слів. Дивлюся на її смуток. Мабуть, не зможу пояснити, звідки її страждання, бо Настя не схоче цього збагнути. Раптом розумію, що не можемо бути разом, адже вона не переконає мене в правдивості власного шляху, а я, попри те, що й досі люблю, не зможу подарувати їй звільнення — простий і легкий спосіб покращити власне життя: зранку вставати й