Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ви тримаєтесь тепер у піску, немов кедр, завдяки ворогам, що оточують і гартують вас, а після перемоги триматиметесь і в оазі, якщо оаза для вас - не притулок, де замикаються й забувають, а ненастанна перемога над пустелею.
А ви переможете їх, бо вони замкнулися у своєму егоїзмі, задоволені своїми запасами. В короні пісків, які обложили їх, вони бачать тільки прикрасу для оази й кепкують із тих набридливих, що намагаються розворушити їх, наполягаючи, що на порозі цієї батьківщини фонтанів треба змінити поснулих вартових.
Вони животіють в ілюзії щастя, яку дає їм їхнє нагромаджене добро. Натомість щастя - це тільки завзяття дій і задоволення творчості. Ті, що вже не віддають жодної частки свого єства й отримують свою поживу лише від інших, навіть якщо та пожива найдобірніша й найвитонченіша,- це ті самі людці, що, витончені, слухають чужі вірші, але не пишуть власних, вони тішаться оазою, не вдихаючи в неї життя, співають пісень, які пропонують їм, самі себе запрягають у стайнях і, зведені до ролі худоби, вже готові до рабства.
Я казав їм:
- Коли ви завоюєте оазу, для вас, по суті, нічого не зміниться. Це тільки інша форма табору в пустелі. Адже моїй імперії загрожують зусібіч. Її матерія - це тільки знайома сукупність кіз, баранів, осель і гір, та якщо розірветься вузол, який зв’язує їх докупи, лишаться тільки купа безладних і відкритих для грабунку матеріалів.
VIII
Мені здалося, що вони помилялися щодо поваги. Адже я сам переймаюся тільки правами Бога, які виявляються в людині. Звичайно, й сам жебрак, я, не перебільшуючи важливості людини, завжди розумів її як Божого посланця.
Проте я не визнав ані прав жебрака, ані його виразки та огидності, що їх ушановують задля них самих, мов кумирів.
Хіба я бачив щось огидніше за той квартал міста, що лежить на схилі пагорба і спадає до моря, наче стічні води? З коридорів, які виходять на вулички, вириваються м’які клубки отруєного віддиху. З тих губчатих нетрів мерзота вилізає тільки на те, щоб лаятися надірваним голосом, і то без справжньої люті, на кшталт м’яких бульбашок, що лускають раз по раз на поверхні болота.
Я бачив прокаженого, що грубо реготав й витирав собі очі брудною білизною. Передусім він був вульґарний і ницо глузував сам із себе.
Мій батько вирішив спалили той квартал. І цей гниляк, що тримався за свої загноєні виразки, почав обурюватися, домагатися своїх прав. Прав прокаженого серед гною.
- Природна річ,- пояснив мені батько,- бо справедливість, по-їхньому,- це увічнення того, що є.
А вони зняли галас в ім’я свого права на гнилля. Засновані на гниллі, вони обстоювали гнилля.
- Якщо ти дозволиш плодитися боягузам,- казав мені батько,- тоді народяться права боягузів. Таж вони очевидні. Й народяться співаки, щоб уславлювати їх. І співатимуть тобі про велич патетики боягузів, яким загрожує знищення.
Бути справедливим,- пояснював далі батько,- це обирати. Бути справедливим до архангела чи справедливим до людини? Справедливим до виразки чи до здорової плоті? Чому я маю слухати того, хто звертається до мене в ім’я зарази?
Але я дбатиму про нього в ім’я Господа. Адже і в ньому присутній Бог. Та аж ніяк не тому, що скорився його бажанню, бо це бажання, яке висловила виразка.
Коли я почищу його, помию і навчу, тоді його бажання буде іншим і він сам заперечить себе такого, яким був. То чому я маю бути союзником оцій людині, якої згодом зречеться він сам?
Чому, дослухавшись до бажання вульґарного прокаженого, я маю перешкоджати народженню і вдосконаленню? Чому я маю ставати на сторону того, що є, яке виступає проти того, що буде? Того, хто животіє, проти того, що тішиться могутністю?
- Справедливість, на мою думку,- казав мені батько,- це шанувати охоронця складу в ім’я складеного. Отак я й себе вшановую. Адже охоронець відображує те саме світло. Хоч яке воно непомітне в ньому. Справедливість - це вважати його за віз і за шлях. Моє милосердя - це дати йому народити самого себе.
Але в цій клоаці, що спадає до моря, я засмучуюся перед такою гниллю. Бог, якщо він присутній тут, уже страшенно зіпсутий… Я чекаю від них знаку, що покаже мені людину, й не бачу нічого.
- А я,- озвався я до батька, бачив, як той або той,- поділяв свій хліб і допомагав ще гнилішому за себе зняти мішок із плечей або брав із жалощів хвору дитину…
- Вони складають усе докупи,- заперечив батько,- і з цієї каші витворюють своє милосердя. Те, що вони називають милосердям. Вони ділять. Цією угодою, яку вміють скласти навіть шакали коло падла, вони прагнуть ушанувати велике почуття. Хочуть, щоб ми повірили, ніби саме в цьому полягає дар! Але вартість дару залежить від того, кому він призначений. У даному випадку найницішому. Наче алкоголь пиякові, що п’є. Тож цей дар - хвороба. А я даю здоров’я, я розтинаю цю плоть… і вона ненавидить мене.
Милосердя, яке відповідає сенсу моєї імперії,- це співпраця.
Але я відчував і доброту свого батька:
- Кожного,- казав він,- хто відігравав велику роль, кожного, кого шанували, не слід принижувати. Хоч би хто царював, його не слід позбавляти царства, годі перетворити в жебрака того, хто подавав жебракам, бо ти таким чином занапащаєш немов каркас і форму свого корабля. Ось чому я застосовую покарання, які відповідають злочинцям. Тих, кого, на мою думку, я мав ошляхетнити, я страчую, якщо вони завинили в чомусь, але не опускаю їх до рівня рабів. Одного разу я натрапив на принцесу, що прала білизну. Її товаришки кепкували з неї: «Прале, де твоя монарша гідність? Ти могла б наказувати стинати голови, натомість тепер ми нарешті можемо безкарно паплюжити тебе лайкою… це лише справедливість!» Адже справедливість, на їхню думку,- надолуження.
Праля
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.