Читати книгу - "У пущі, Леся Українка"

через високі дожеві пороги

і спотикались на помостах гладких

палаців меценатських. В тих палацах,

немов заморські квіти, процвітають

виборні талани - але в теплиці

скоріше нидіють, аніж цвітуть.

Нащадки велетів, самі здрібнілі,

якась безсила, пещена їх врода.

Джонатан

Се правда, там артисти зледащіли,

мов ті запроданки великопанські,

що вже й від сонця божого одвикли,

а лиш при штучнім світлі жити можуть.

Річард

Той хист, либонь, усі свої слова

договорив до краю і, здається,

готовий заніміти.

Джонатан

Так, здається.

І як се страшно, Річарде! Тож ми

зв’язали в хистом нашу власну долю.

Річард

О, наша доля, брате, не загине!

В Італії ще не кінчиться світ.

Для нас тут світ ще тільки що почався.

Ми ще поборемось. Ми, слава богу,

вродились не підніжками магнатів,

у нашім гороскопі інші зорі.

Я, пливучи сюди, багато думав,

то був великий океан думок…

Я згадую, як часто вечорами

збиралась на помості корабельнім

громада наша, мов одна родина,

і там при світлі вічного багаття,

що сам господь на небі розпалив,

співала гімни. Постаті співців

були мов з бронзи чорної одлиті,

суворі, тверді, повні сили й моці,

при світлі зір здавались велетенські,

і стільки в них було краси нової,

не знаної в тім світі італьянськім,

де я учився альфабету хисту!..

І марив я тоді, що в сій громаді,

серед нового краю розпалю я

одвічної краси нове багаття…

О, то були такі палкії мрії…

Якби ти знав!..

Джонатан

І що ж? Вони не зникли?

Річард

Ні, ще не зникли, хоч примеркли трохи.

Я бачу, тут в новому краю треба

хащів розчистити вперед чимало,

а потім вже розпалювать багаття…

Джонатан

Хащів? Яких? Ти ж не про пущу кажеш?

Річард

Ні, пуща ся мене найменш лякає,

хоча й вона чимало силу нищить.

Тут навіть глини путньої немає,

та се ще байка, може, згодом знайдем…

Тут між людьми ростуть лихі терни.

Джонатан

Та хто ж вони такі?

Річард

Ось обживешся,

то й сам побачиш… Ох, мій Джонатане,

який се день для мене був тяжкий…

та, богу дяка, радісно скінчився!

(Кладе руку на плече Джонатанові.)

Товаришу мій вірний! Друже щирий!

Мій побратиме у святому хисті!

Сам бог тебе привів мені на поміч,

тепер ми гори перевернем! Правда?

(Сміється радісно і жартівливо трясе Джонатана за плечі.)

Джонатан

Ой, ой, пусти! Я ж не гора!.. Ну, брате,

ти тут набрався сили Голіафа, 12

тобі ся пуща на користь іде!

Річард

Все на користь! І пуща, і терни,

все на користь! Нічого не боюся!

Та сама хата, що й в першій дії, тільки краще споряджена. На коминку багато ескізів, мініатюр і всякої скульптури. По стінах знаряддя скульпторські і мулярські. Багато полиць, на одних скульптура, на других новий посуд. В одному кутку гончарський станок. Вся хата має вигляд не то скульпторської студії, не то робітні гончаря; багато недокінченої роботи. На рухомих підставках стоять бюсти, понакривані мокрими шматами. В глибині хати зроблений альков; замість ліжка в нім маленька естрада; на естраді стоїть молода дівчина-індіанка в своїм дикарськім убранні. Річард ліпить з неї статую натуральної величини; він робить дуже ретельно, то підступає, то відступає від статуї, приглядається, поправляє то позу дівчини, то позу статуї. Рухи швидкі, енергічні, в них видно запал, екстаз.

Річард

(до себе)

Отак… так буде краще… Ні, отак!

Тепер гаразд!.. Стій, дівчино, не рушся.

Втомилась, може?

Дівчина хитає головою, що ні.

Ну, то ще постій,

а я тобі намиста дам за теє,

хорошого, блискучого. Ти любиш

намистечко?

(Показує дівчині намисто, знявши з полиці. Та усміхається і сплескує руками.)

Ет, зіпсувала позу!

(Іде й поправляє їй позу.)

Сміятись можеш, а руками - зась!

(Показує на мигах, що руками не можна махати, і сам сміється.)

Стукають у двері.

Голос

(за дверима)

Чи дома майстер Річард?

Річард

Дома! Дома!

Як тільки почувся стук, дикарка кинулась і засунула завіси алькова, так що її не стало видно.

Джонатан

Добридень, Річарде!

Річард

Здоров, здоров!

Давно тебе не бачив. Щось ти, брате,

цураєшся моєї хати.

Джонатан

Ні,

я не цураюся.

Річард

Сядь, гостем будеш,

а я робитиму тим часом далі.

(Одслоняє дівчину.)

Джонатан миттю обертається плечима до Річарда і дівчини.

Річард

Бо глина сохне, час не жде, ти знаєш.

Джонатан мовчки розкриває велику книгу, що лежить на столі, і схиляється над нею.

Річард

(дає позу дівчині, береться до роботи, поспівуючи і розмовляючи. Співає)

Ой білі квіти на лілеї

побачив я.

Лети до милої моєї,

душе моя!

(Говорить.)

Се, Джонатане, маю справжнє свято!

Дивись, яку я глину тут знайшов!

То скульптори в Італії сій глині

ціни б не склали!

(Подає Джонатанові грудку глини.)

Джонатан

Справді, добра глина.

Се треба взять собі.

Річард

Ти знов працюєш?

Ну, слава богу, се я дуже радий,

що ти вернувсь до праці.

Джонатан

Я вернувсь,

та з іншим серцем, з іншою душею,-

пиху покинув і в покорі духа

оддав на службу господу себе.

Річард