Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

Оксана

Тільки ж ві­ра!

Та й то… прий­ду до церк­ви - прос­ти бо­же! -

я тут і служ­би щось не піз­наю:

за­во­дять якось, хтоз­на й по-яко­му…

Степан

Оксано, се вже гріх!

Оксана

Ой чо­ло­ві­че!..

Та й осо­руж­на ж ся ме­ні Моск­ва!

(Схиляється го­ло­вою до сто­ла).

Степан

(сум­но стоїть над нею)

Я так і знав… Хі­ба ж я не ка­зав,

що я то­бі ні­чо­го дать не мо­жу

тут, на чу­жи­ні?..

Оксана

(ки­дається до нього)

Ні, моє ко­хан­ня!

Се я не­доб­ра! Так, не­мов не знаю,

що бід­ний мій го­лу­бонько страж­дає

за всіх най­гір­ше,- тре­ба ж зав­да­ва­ти

жа­лю ще більше!

(Степан при­гор­тає її).

Ну, ска­жи, мій лю­бий,

чи дов­го нам ще му­чи­ти­ся так?

Степан

(зітх­нув­ши)

Бог знає, сер­денько!

Оксана

Невже й за­ги­нем

у сій не­во­лі?

Степан

Май на­дію в бо­зі.

Ще якось, мо­же, змі­няться ча­си.

Коли б ути­хо­ми­ри­ло­ся тро­хи

там, на Вкраїні, поп­ро­шу ца­ря,

щоб від­пус­тив ме­не хоч у гос­ти­ну.

Оксана

Тепер ні­як не мож­на?

Степан

Ні, єди­на,

те­пер не­ма що й ду­ма­ти! От са­ме

я ду­маю до ца­ря суп­лі­ку нес­ти,

що лю­ди з Ук­раїни при­вез­ли,-

жа­лі­ються на утис­ки, на крив­ди…

Я маю бо­ро­ни­ти ту суп­лі­ку,

то вже ж не час про­си­ти­ся з Моск­ви.

«От, ска­жуть, ре­чі со­лод­ко роз­во­дить,

а сам в ліс ди­виться». Те­пер, Ок­са­но,

нам тре­ба сте­рег­ти­ся так, «щоб му­ха

не під­то­чи­ла но­са», як то ка­жуть.

Крий бо­же схи­би­ти в чо­му,- про­па­ла

вся на­ша спра­ва і гро­мадська вку­пі.

Оксана

Ну як йо­го ще більше сте­рег­ти­ся?

Вже й так не­мов за­ма­за­лись у піч!

Степан

Та от, нап­рик­лад, ти пос­ла­ти хо­чеш

ті гро­ші брат­чи­ці…

Оксана

(спус­тив­ши очі)

Вже не пош­лю.

Нехай про­ба­чить, що ж, ко­ли не змо­га…

Я на­пи­шу їй…

Степан

Краще не пи­ши

ні­чо­го, сер­це.

Оксана

Як же ж так, Сте­па­не?

Се ж на­віть нез­ви­чай­но!

Степан

Як лис­та

десь пе­ре­хоп­лять - чи то раз бу­ва­ло? -

то ще го­то­ві взя­ти на тор­ту­ри,

як вик­ри­ють ту спра­ву з До­ро­шен­ком,

щоб ти приз­на­ла­ся, в чім нак­ла­да­ла

з то­ва­риш­ка­ми…

Оксана

Я пе­ре­ка­жу

че­рез Ях­нен­ка…

Степан

Мушу я про­си­ти,

щоб ти йо­го у нас тут не прий­ма­ла.

Оксана

Та я ж йо­го про­си­ла, щоб прий­шов!

Вже ж не прог­на­ти!

Степан

Накажи слу­гою,

що ти нез­ду­жаєш.

Оксана

Не ви­па­дає.

Степан

Як хо­чеш. Тілько як візьмуть «на ди­бу»,

то вже не жа­луй!

Оксана

Звідки вже й «на ди­бу»?

Степан

А що ж ти ду­маєш? За тим Ях­нен­ком

шпи­ги мос­ковські ці­лим роєм хо­дять.

Я знаю їх.

Оксана

(за­жу­ре­на)

Так я й не пе­ре­дам

ро­ди­ні ні лис­тів, ні по­да­рун­ків…

Степан

Ти знаєш, лю­ба, по­ки що, то й кра­ще б

не ози­ва­тись, над­то до Іва­на,

бо він в не­пев­ні спра­ви уст­ря­ває…

Оксана

До бра­та рід­но­го не ози­ва­тись?

(У неї ста­ють сльози на очах).

Степан

Се ж не на­ві­ки, ри­бонько, тимча­сом,

по­ки ути­хо­ми­риться…

(Знов при­гор­тає її).

Оксана

(не від­по­ві­да­ючи на пес­то­щі, без­ви­раз­но)

Гаразд, ні­ко­му не пи­са­ти­му.

Степан

Ти, сер­це,

на ме­не гні­ваєшся.

Оксана

(так са­мо)

Ні, чо­го ж?

Ти маєш ра­цію. На­що пи­са­ти?

(Степан опус­кає ру­ки. Ок­са­на по­ва­гом ви­хо­дить з ха­ти.)

ТЕРЕМ

Оксана гап­тує в крос­нах, ру­хи в неї лі­ни­ві, в’ялі.

Степан

(увіходить і сі­дає близько Ок­са­ни на дзиг­ли­ку)

Щось го­ло­ва бо­лить…

Оксана

(не під­во­дя­чи очей від шит­ва)

Ти піз­но встав.

Степан

Та сві­том же прий­шов з тії бе­се­ди.

Оксана

Було там ве­се­ло?

Степан

Ей, де там в ка­та!

По щи­рос­ті бо­яться сло­во мо­вить…

П’ють, п’ють, по­ки поп’ються, по­тім зва­да…

Оксана

А як же там, Сте­па­не, та суп­лі­ка?

Степан

Та що ж… ні­як. Цар ка­же: «Про­чи­таєм,

по­ду­маєм»… Чу­ва­ли вже ми теє!

Оксана

Що ж бу­де?

Степан

(з бо­ліс­ною до­са­дою)

Ой, не знаю! Не пи­тай!

(Мовчать. Ок­са­на шиє, по­тім гол­ка ви­па­дає їй з рук.)

Степан

Хоч би ти щось, Ок­са­но, роз­ка­за­ла,

а то так сум­но, го­ло­ва за­би­та

уся­ким ли­хом.

Оксана

(в’яло)

Що ж я роз­ка­жу?

Нічого я не ба­чу і не чую,

сид­жу со­бі…

Степан

(тро­хи розд­раж­е­ний)

Ну, ро­биш же що-не­будь?

Оксана

Учора ви­ши­ла чер­во­ну квіт­ку,

сьогод­ня си­ню… Се то­бі ці­ка­во?

Степан

Ти так, не­на­че драж­ниш­ся зо мною!

Оксана

(крізь сльози)

Ні, да­ле­бі, Сте­па­не, не драж­ню­ся!

Степан

(при­див­ляється до шит­ва. Ла­гід­но)

А що се бу­де з сеї лишт­ви, люб­ко?

Оксана

(знов бе­зу­час­но)

Не знаю, се щось Ган­на по­ча­ла.

Степан

Либонь, со­бі на по­саг. Се вже хут­ко

її ве­сіл­ля.

Оксана

Та за мі­сяць ні­би.

Степан

От на ве­сіл­лі тро­хи по­гу­ляєш,

роз­ва­жиш­ся.