Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

Ет, знаю ту роз­ва­гу!

Частуй та кла­няй­ся: «Не обез­сужьте»…

а гос­тій­ки по­за пле­чи­ма су­дять:

«Черкашенка, чу­жач­ка»…

Степан

Ти вже над­то

на те зва­жаєш.

Оксана

(бай­ду­же)

Ні, ме­ні дар­ма.

(Мовчання.)

Степан

Ти так не­на­че втом­ле­на сьогод­ня.

Клопочешся при гос­по­дарст­ві, мо­же?

Оксана

Ні, я не кло­по­чусь,- то все ма­ту­ся.

Ми з Ган­ною все шиємо.

Степан

То, мо­же,

не тре­ба стільки ши­ти?

Оксана

Що ж ро­би­ти?

Насіння я лу­за­ти не люб­лю,

так як Ган­ну­ся. Тре­ба ж десь по­ді­ти

і ру­ки, й очі…

Степан

Бідненька ти в ме­не.

(Оксана про­ри­вається ри­дан­ням).

Оксано! Що се ти? Та бог з то­бою!

Чи хто те­бе об­ра­зив? Ма­ти? Ган­на?

Оксана

(тро­хи сти­шу­ючись)

Вони як рід­ні… я на їх не скар­жусь…

Степан

Так що ж?

Оксана

(ури­ває ри­дан­ня, з од­чаєм)

Степане! Ти хі­ба не ба­чиш?

Я ги­ну, в’яну, жи­ти так не мо­жу!

(В зне­сил­лі по­хи­ляється на крос­на).

Степан

Се прав­да, не рос­туть квіт­ки в тем­ни­ці…

А я га­дав…

(Ходить по ха­ті в тяж­кій за­ду­мі, по­тім спи­няється пе­ред Ок­са­ною).

Оксано, зас­по­кой­ся,

по­го­во­рім ла­дом.

Оксана

Про що, Сте­па­не?

Степан

Виходить, я те­бе за­на­пас­тив.

Оксана

Ні, я са­ма…

Степан

Однаково. Я більше

не хо­чу заїдать твоєї до­лі.

Хоч як ме­ні се гір­ко… я го­то­вий

те­бе до батька від­пус­ти­ти.

Оксана

Як?

А ти ж?

Степан

Я тут зос­та­ну­ся. Для ме­не

не­має во­ріт­тя, ти ж теє знаєш.

Оксана

(зво­ру­ше­на)

То се б те­бе по­ки­ну­ти я ма­ла?

Чи я ж на те сто­яла під він­цем

і при­ся­гу да­ва­ла?

Степан

(гір­ко)

Я, Ок­са­но,

не хан та­тарський, щоб лю­дей дер­жа­ти

на при­ся­зі, мов на шнур­ку. Ти вільна.

Се тільки я в не­во­лі.

Оксана

(хи­тає го­ло­вою)

Ні, Сте­па­не.

Степан

Чого ж? Я при­ся­гу то­бі вер­таю…

(Голос йо­му пе­ре­ри­вається від тур­бо­ти).

І я про­шу те­бе… прос­ти ме­не…

що я… те­бе від­мо­вив від ро­ди­ни… що я…

Оксана

(обій­має йо­го)

Ні, го­ді, не ка­жи!

Не знаєш ти… Це ж ти ме­ні ні сло­ва,

ні сло­ва не про­мо­вив там, у батька,

а вже моя ду­ша бу­ла твоєю!

Ти ду­маєш, як я те­пер поїду

від те­бе геть, то не ли­шиться ту­та

моя ду­ша?

Степан

Так що ж ро­би­ти, лю­ба?

Оксана

Втікаймо всі! Мій ба­тенько по­мо­же

про­жи­ти якось, по­ки ти прид­баєш.

Хай їм аби­що, сим мос­ковським доб­рам!

Втікаймо на Вкраїну!

Степан

Цар дос­та­не

бо­яри­на сво­го скрізь на Вкраїні,

та ще й твоїй ро­ди­ні бу­де ли­хо.

Не скриємось ніг­де…

Оксана

Втікаймо в Польщу!

А ні, то на Во­ло­щи­ну!

Степан

Що з то­го?

Зміняємо чу­жи­ну на чу­жи­ну…

Приблудами чу­жі по­ро­ги бу­дем

там об­би­ва­ти… все од­но, що й тут.

Оксана

Ні, там вільні­ше.

Степан

Треба зас­лу­жи­ти

чимсь ту су­сідську лас­ку. Чим же більше

ко­ли не зра­дою про­ти Моск­ви?

Оксана

Так їй і тре­ба!

Степан

Присяга, Ок­са­но,

ве­ли­ке ді­ло. Цар ме­ні не вер­не

так при­ся­ги, як я то­бі вер­нув.

Та й я йо­му не мо­жу по­вер­ну­ти

всього, що я прий­мав з йо­го ру­ки.

Мовчання. По­чи­нає су­те­ні­ти. Десь у церк­ві ти­хо дзво­нять.

Оксана

Степане, вже не го­во­рі­мо більше

про се ні­ко­ли.

Степан

Так, не тре­ба, лю­ба…

(Згодом).

Чому не шиєш?

Оксана

Вже ме­ні не вид­ко.

А ще сві­ти­ти ра­но.

Степан

Заспівай

щось по­ти­хеньку, як­що мо­жеш.

Оксана

Добре.

(Співає по­ти­хеньку)

«Ой як бу­ло хо­ро­шенько, як рід з ро­дом п’є,

вип’є чар­ку, вип’є дру­гу та по сест­ру шле.

«Сеструненько-голубонько»…

(Уриває).

Не мо­жу.

Либонь, я одз­ви­чаїлась від спі­вів.

Та й щось на гру­ди важ­ко.

(Кашляє).

Степан

(стри­во­же­ний)

Ой, ко­ха­на,

чи ти не хво­ра?

Оксана

Де ж там! То щось так.

Увіходять мати й Ганна, за ни­ми слу­ги вно­сять за­горт­ки з по­ку­пом. Поклавши па­кун­ки, слу­ги ви­хо­дять.

Мати

Добривечір, діт­ки! Що си­ди­те

так по­но­чі?

Степан

Так, де­що роз­мов­ля­ли.

Мати

Не на­го­во­ряться все го­луб’ятка.

Коли б то бог су­див і Ган­ні

на­шій та­ке под­руж­жя!

Ганна

(сві­тить тим ча­сом і роз­гор­тає па­кун­ки)

Подивись, Ок­са­но,

чо­го ми на­ку­пи­ли!

(Оксана під­хо­дить.)

Се на шу­бу,

а се літ­ни­ки, а се кич­ку.

Що, прав­да, гар­не? Ми ж ото піш­ли

аж до куп­ців за­морських.

Оксана

(жва­во)

Гарно, гар­но!

Та й мо­ло­дич­ка з те­бе гар­на бу­де!

Ну й по­тан­цюю в те­бе на ве­сіл­лі!

Нехай уже мос­ков­ки не зди­ву­ють!

Ганна

От я люб­лю, як ти та­ка ве­се­ла,

а то си­дить, пох­ню­пив­шись, аж сум­но.

Мати

Та звіс­но, і чо­го б та­ки жу­ри­тись?

Ви лю­ди мо­ло­ді… у ха­ті лад…

Оксана

(під­хоп­лює)

За ха­тою доб­ро…

Ганна

(не зав­ва­жа­ючи іро­нії)

Авжеж, сест­рич­ко,

як­би ти ба­чи­ла, що там куп­ців

наїха­ло! І чом ти не піш­ла

із на­ми вку­пі?

Оксана