Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А пороху у вас та дробу хватить для мене?»
«Постійте, діду, постійте, а що ж пани ті вчені?»
«Не знаю. Люде про їх нічого не розказують. Дуже вже їм сподобалась панночка - добра була. Кожний з нею балакав, кожний знав її і любив».
«А пан?»
«Про пана теж нічого не знаю - забув. Казано мені щось і про пана, та хіба все згадаєш, все вдержиш в думці? Давно було...
Батько умер уже літ 40... Теж був мисливець,- солодко додав дід.- Та хіба тоді стільки дичини було, як тепер? А знаєте що? - живо заговорив Омелько.- Давайте лишень зараз підемо до вас, заберемо, що треба, та й заночуємо у мене в повітці. Чуть почне розвиднятись, сядемо на човен, переїдемо річку - та й на озера».
«Знаєте, діду Омельку, зробимо так».
Дід почав привертати човен до берега. Вилізли ми з човна, зайшли до мене, побрали рушниці і в північ вернулись до дідової хати, що поміж другими стояла якраз на березі. Дід довго не спав, все ворочався та розплановував наше полювання, а я вийшов на берег і довго дивився в ту сторону, де був острів, і довго думав над панночкою і над тими вченими людьми. Думки летіли до панночки, вертались від неї з безліччю других і ясними барвами квітчали без того уквітчаний образ панночки... Жалко тільки було, що все йде, все минає, що швидко зів’януть навіть пожовклі спогади про ясну душу панночки...
«Та й холодна ж вода! Та свіжа-свіжа! Ой, умийтесь, паничу! Ви не спали, я теж не спав - не влежиш,- казав збоку мені дід.- Сіріє - час рушати...»
«А час, то й час - рушаймо!»
І я почав умиватись.
11-15.VI.1904
ПЕКЛИВА МАТИ
З життя
У моєї матері не було куховарки, і вона дуже була рада: одна знайома німкеня, мандруючи в Ригу, пораяла їй на деякий час взяти її зайву куховарку. Мати, кажу, рада була і взяла Катерину.
З куховарками я не маю ніяких справ, то мені й байдуже. Живе та куховарка день, другий, кличе свою п’ятилітню дочку Полею, варить обід, вечерю.
Раз мати приходить та й каже мені: «Просить Катерина дати для своєї дочки стульця, бо її Поля не звикла сидіти на стільці - мулько їй і неприятно».
Я пішов до пекарні глянути на матір і дочку, котрій уже починає муляти стілець.
Мати - в звичайному убранні, тільки волосся закручене по-панському, надзвичайно малого зросту, з надзвичайно великою головою і надзвичайно кирпатим носом. Товста, краснощока, крива на ногу. Поля - невеличка дівчинка, в панськім убранні: в пантофлях-сандалях, з капелюхом в руках і з срібною каблучкою (себто браслетом) на руці.
Мати силкується якомога говорити по-російському, по-панському і говорить смішним до краю жаргоном. Дочку теж учить говорити панською мовою і забороняє мужицькою. Раз чую: «Ты, моя Поля, не гуляй с мужицькими детьми: они говор’ят гадкие слова... Гуляй он с Ростиком» Ростик - це синок пана, котрому батько заборонив не тільки гуляти з Полею, а навіть і підходити близько до неї. Мати дуже дивувалась, чому Ростику забороняють гуляти з її дочкою, коли вона вбрана в панське убрання, ходить завжди в шляпці і говорить по-панському, хоча іноді, правду кажучи, забувала наказ матері і вживала мужицькі слова.
«Может ты, Поля, говоришь гадкие слова, что Ростик не желаеть гулять с тобой?»
«Нет, мама».
«Ти мне смотри: нехорошо говорить гадкие слова».
Дочка кивнула вбік головою, мов зовсім не згоджуючись з матір’ю. Поля була упертою дівчиною, ніколи нічого не робила по-материному, коли мати не обіцяла ніяких їй подарунків.
«А я буду з Оленою гуляти?!»
«Ты мне смотри, как ты говоришь: з Оленою. Зовсім мужичка».
Дочка знов махнула головою.
«Ох, Поля, будешь бита! Чиво ты тут сидишь, да еще в чужой юпце - видишь мальчики ходят - неприлично, да пойди погуляй навпроходку, да одинься, захвати дзонтик, а то загориешь, будешь как цыганка».
Поля давно не хотіла одягатись, але одяглась, розчинила «дзонтик» і стала проти дітей. Діти дивились на неї, вона - на дітей, не розмовляючи з ними, а тільки пишаючись, вертячи зонтиком та каблучкою на руці.
Мати досить добре знала, як треба виховувати дітей, бо слугувала у німкені і приглядалась, ставлячи страву на стіл, як та муштрувала і виховувала своїх малих помешканців. Справді, у німкені було на помешканні шестеро хлопчиків-гімназистів, невеличких - від 8 до 11 років. Німкеня учила їх німецької мови, як треба поводити себе, сидіти за столом, робити реверанси. Може, й ще на дещо вона звертала увагу, але дальше цього виховання не йшло. Як треба думати, як треба відноситись до яких-небудь життєвих яв, до цього діла не було. Справді, привчати хлопця критично відноситись до життя - це зовсім не гаразд. Чого доброго, і гімназії не скінчить надалі. Катерина придивлялась до всього цього, маючи перед собою таке зразкове виховання, і прищеплювала все на Полі. Скінчиться, наприклад, обід, то Поля біжить спершу до німкені і каже або «мерси», або
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проза, Олександр Олесь», після закриття браузера.