Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

Надворі страшенна спека - Поля в пантофлях-сандалях.

«Катерино, чого вже ти не роззуєш Полю?!»

«Как можно! Она вся загорить і ножки поколить»

«А ото ж діти другі бігають і не колять ніжок...»

«Так то мужицькі - привикли».

Здвигнеш плечима і підеш. Раз повертаюсь уже досить пізно звідкись додому - одіта дитина сидить і куняє на столі, а мати перемиває посудину...

«Чого ви не положите Полю спати? Дивіться, вона зовсім спить...»

«Так она босенькая, придется нижками ступать по полу, а я не могу ее перенести на кровать, у меня руки грязные».

До ліжка було не більше як 8 - 10 кроків.

«Ну, пак!» - подумав я та й пішов. Вчора чую: «Поля та опять, отакая гадость, гуляет з мужыцкими детьми,- возьми он цюцика и играйся».

У Полі був звик завжди, як вона не згоджувалась з чим-небудь, говорити: «Як дам тобі по морді!» І зараз наказ матері був не до вподоби Полі, і вона, надувшись, проказувала: «Як дам тобі по морді». Але взяла на налигача цуценя і потягла його за собою.

Цуценяті зовсім не хотілось у той час кидати смачну кістку, воно почало було захищатись та гарчати, але бачить, що це йому не пересилити, і далось налигачу, і довго ще воно оглядалось на кістку, тяглось, викручувалось з налигача.

Раз приходить до матері Катерина й ласкаво, ухмиляючись, каже: «Що я буду у вас прохати...»

«А що - кажи».

«Чи нема у вас викройки з ночных кофточок?»

«Нащо вони вам?» - питає мати.

«Та хочу Поли сделать дви-тры кохточкы - неприятно спать в одной рубашке».

Мати ніяких викройок не мала і не могла вдовольнити Катерини.- «Вот бида - придется мадистку просить...»

Мати не втерпіла: «І нащо таки кохточки для такої малої дівчини?..»

«А нам же как...» - і пішла.

Мати почала говорити, що так ніжно не можна виховувати дітей, а панам треба їх зучувати до всього, бо не знаємо, що й як буде далі... Як звикне дитина ходити без чобіт, то їй це буде шкодити ходити коли-небудь в чоботях, а коли звикнеш до чобіт, то потім босою ногою дуже мулько буде ставати на сиру землю.

«Навіщо ви, Катерино, привчаєте її борщ їсти з булкою - воно й не смачно, самі знаєте, та й даремне. Всяк буває. Часом приходиться в житті так, що й чорного хліба біг дасть».

Але Катерина не вважала на те, що казано, й робила по-своєму. Носила Полю на ліжко, обувала в сандалі і навіть купувала для Полі каву, бо Поля «звикла у барині (себто в німкені) пити щоранку каву».

Люде ухмилялись, дивлячись на пихливу матір, і нічого не раяли, бо... даремно було раяти. Згодом приїхала німкеня: «Ну, што, довольны Катериною?»

Мати: «Дуже, дуже дякую».

«Она у меня четвертий год - все знает...»

«Навіть те,- проказала мати,- чого можна й не знати».

Німкеня не зрозуміла. Катерина дуже рада була своїй пані і почала складати свою худобу. Поля десь схопила недокурок цигарки і запалила. Катерина м’яко почала казати: «Брось, Поля, когда будешь узрослою, тогда можно будеть і курить, а теперь зувредно. На грудку табак падаїть...»

Даремно казала. Німкеня реготала, ми мовчки дивились...

16.VI.1904

НА ПАНСЬКОМУ ОБІДІ

Я надавив кнопку електричного дзвінка,- і незабаром відчинила двері мені покоївка, молода і вродлива дівчина. Їй 18-19.

«Пан або пані дома?» - спитав я.

«Пана немає, поїхали в поле, а пані дома».

«Однаково»,- і я пішов по східцях на другий етаж.

Вийшла пані з приємним обличчям, з карими, журливо-замисленими очима і спитала мене, чого мені треба. Так і так, кажу, зараз у мене вакації, робить нічого, а я чув, що у вас треба когось учити, то от я, мовляв, узяв би це з великою охотою.

«Ага, репетитора нам треба справді, але я без мужа нічого не можу сказати. Зайдіть до хати».

Я згодився. Повели мене в їдальню. За столом сиділи гімназисти: один - літ 17, другий - літ 19 і грали в шахмати. Панночка, літ 15, сиділа і щось читала.

«Моя дочка і сини»,- промовила панна, показуючи простягнутою рукою на дочку та синів. Ми подали і стиснули один одному руки. Познайомившись, ми розбалакались.

«Мамо, ми зараз підемо надвір, подивимось сад, ставок, а ти нам постанови самовар - до обіду ще далеко». Пані сказала: «Добре», але глянула на сина, ніби про щось питаючи. Син беззвучно відповів їй на незнайомій мені мові. «Рай у вас, та й годі!» - сказав я, любуючись садком та ставком. «В кожнім раї є своє пекло»,- відповів гімназист Микола, ухмиляючись до брата Анатолія. Той промовчав.

«Чорт його батька знає, чого батько не хоче нам зробити човна,- оце б сіли на човна, заспівали б що-небудь».

«Боїться, щоб не перекинувсь човен та не потопились ми. А як же ми потопимось, коли вміємо плавати?»

«Попросіть його гарненько, то він і зробе»,- сказав я. «Чортяку проси». Я засміявся, мене розсмішило таке товариське відношення до батька: в нім не було, здавалось, ні зневаги, ні чого другого, що часом робить на других несамохіть якесь неприємне враження. Мені взагалі сподобались хлопці - веселі, жваві, недурні, гострі.

«Чай на столі, прошу»,- прокричала пані з балкона до нас.

«Хай підожде, ми більше його ждали»,- крикнув Микола.

«Хочете глянуть на коней?»

«Давайте!»

«Оцей дуже швидко бігає... Тпру, вороний... А оце - ледащо, воду та горшки ним тільки і возити. Батько любить на ній їздити. А це - гадюка, скажений, під верхом ловко ходе. Як батька кудись нечистий понесе, зараз ми сідло на нього - та в поле! І бігом, як вітер! А це почесна праця така нашого заводу, звичайно, кінського. А оце такий, а оце сякий, а оце вже робочий...»

«Ходімо краще до