Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

На столі стояли самовар, цукерки, хліб. В їдальні нікого не було.

«Коньяк вживаєте? Та що я питаю - давайте хильнемо!»

«Дякую»,- почав було я, та бачу: чом не випить і випив.

«Давайте ще по одній!»

«Ні, ні за що, буде...»

«О! То вже у нас як поживете, то ми вас навчимо».

Почали чай пити. Вбігла панночка і почала розливати чай.

«Павлусь, ти знаєш, сю ніч знову задушив тхір мого голуба сизого...»

«Та я його, клятого, та я сю звірюку,- почав лаятись Павлусь.- Та я йому, антихристу, сам голову одкушу».

Всім було у той час чогось смішно, і всі сміялись.

Веселий сміх і голоси літали, дзвеніли і одгукувались десь у дальніх кімнатах. Ввійшла і пані з тими великими журливими очима і прихильно подивилась на всіх нас. Колись вона, мабуть, була дуже вродлива - починаючи очима і кінчаючи станом казало за це.

«Марусе, а ти чом же чаю не п’єш? Пила уже - не хочеш?» - ласкаво питала вона дочку.

«Не хочу, та й обід скоро».

Пані полохливо глянула на годинник. Була перша. В цей мент із двора вбігла покоївка і, жахливо дивлячись, зупинилась проти нас.

«Ну,- думаю,- пожежа або хто кого вбив...»

Виявилось, що пан з поля приїхав і пішов розпоряджатись по двору. Не вспів я гаразд подумати над цим з’явищем, як на столі вже не було ні самовара, ні шампана, ні мого недопитого чаю. З дітьми щось зробилось надзвичайне. Вони мов поменшали зразу, згорбились, зморщились. Сміливі й голосні голоси їх поробились якимись тихими, слухняними.

«Це наказаніє, це кара Божа,- нікому за ділом дивитись, отож біда, отож невозможно».

Признаюсь, що й мені якось, дивлячись на других, нібито зробилось чогось страшно.

«Обед готов? Маня, обед готов?»

«Скажіть накрить стіл!»

«Ну, як же так: папа приїхав, а обіду немає...» Він завжди, як казали мені потім, величав себе папою у власній господі.

«Папа пить хочет, а у вас обеда нет...»

Ми вийшли на балкон, що виходив з їдальні. Пролетіло декілька хвилин - і обід стояв на столі.

«Садитесь»,- крикнув він...

«Просимо з нами пообідать,- сказав мені Павлусь.- Уже чортяка принесла його»,- шепнув він, показуючи на двері. Вийшли.

«Познайомтесь!»

Він малого зросту, поважний, з рідкою білою бородою, з сірими маленькими очима. Я почав казати йому, чого це я прийшов до нього.

«Потом расскажете, сейчас обед,- зупинив він мене.- Обедать не хотите? - спитав він мене таким голосом, мов жалкував зарання, що я не хочу обідати. Я подякував і сів. Мовчимо, ніхто ні слова.- Так ты папе «доброе утро» не сказала, Маруся!»

«Забула...» - боязно сказала Маруся.

«Нельзя забывать (він шепелявив і шамкотів), нельзя забывать папу!»

Знову мовчимо. Мені якось ніяково було сидіти в тиші і візьми і скажи: «А сьогодні, здається, знову дощ буде!»

«Терпеть не могу, когда про погоду говорят»,- завважив папа.

Я почервонів і замовк. Подали на стіл печене. Папа схвилювався і почав чогось шукати виделкою в мисці...

«Хвоста нет. Где хвост? Хто з’їв хвост?» - репетував господар, пильно дивлячись кожному в вічі. Я поглядом забожився йому, що не тільки не їв хвоста, а й не бачив... Стурбувалась і пані, сама почала шукати хвоста... Хвіст, на щастя, знайшовся - він був завалений шматками м’яса та картоплею, і його не можна було зразу знайти. Витягли хвоста. Господар ударив пальцем по столу: «Сколько раз папа говорит: не пережаривать, весь жир стечет. Нет, не слушают папу!»

Виявилось, що з печеного папа з’їдав одного баранячого хвоста і лічив його найсмачнішою стравою. Не спекти хвоста - значить самому бути спеченим папою. Подали третє, якісь речі до молока. Жінка налила з кувшина в склянку молока і подала мені.

«Кому первый стакан наливают? Снова надо тебя поправить при цьому».- Папа часто поправляв прилюдно свою жінку, як та робила що-небудь не по-папиному.

«Неженатый молодой человек,- звернувся він до мене,- меньше будет неприятностей, особенно дворянкам.- Він глянув на жінку.- У Павленко первая жена тоже была дворянка. (Павленко думав, що багатший від папи, він у всьому був зразком для папи). Не слухала его, не повиновалась, так он как дал два раза ей по голове чубуком, так та и душу отдала».

«Це деспотизм!» - стиха завважила жінка.

«Нет! - скрикнув папа,- это называется - человек с характером. А другая жена была у него уже простая, но покорливая, слухняная - от и хорошо».

Всім нам було не зовсім хорошо.

«Вставайте!» - сказав, пообідавши, господар.

Всі встали.

«Пойдемте на балкон».

Ми вийшли.

«Господи, почему ты не прогонишь от дома кур? Анюта! Ну, почему?»

«Та вони ж нічого не шкодять, у сад не ходять...»

«Но они волнуют папу».

Жінка побігла відганяти курей.

Я розказав йому, задля чого я прийшов.

«Нет! На всем готовом 20 рублей дорого. Потом у меня дочь, с молодым человеком заниматься ей я не позволю... До свидания!..»

«До свидания!»

Я почав прощатись, всі безмовно і винувато зі мною прощались.

17.VI.1904

[В ЦЮ НІЧ…]

I

В цю ніч він згадав все до найменших дрібниць, згадав про все з початку свого дитинства...

Воно здавалось йому якоюсь маленькою, низенькою кімнатою з трьома низенькими вікнами, в які в’яло дивився, немов по обов’язку, сірий заплаканий день. У кімнаті - батько швець, недужа мати на лежанці, він та злидні...

Потім він бачить уже [себе] хлопцем, літ 15, у крамниці. Рано-удосвіта встає і пізно лягає. З цього часу життя йому намалювалась ніч, тепла, літня ніч біля господарського дому в садку. Вгорі байдуже, але вродливо світяться зорі, тихо шумлять своїм листям білі акації та яблуні, а в думках у нього Віра - 15-літня племінниця господаря, з довгою і русою косою, з білим мармуровим обличчям, якого боялось торкнутись навіть сонячне проміння, і ясними синіми очима, що так широко уміли розкриватись і так глибоко й вразливо дивитись у саму душу. Де тепер вона - він не питав