Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

- Щось тут ба­га­то вже вог­ню, не­на­че в каз­ках роз­ка­зу­ють про якихсь ко­ней, що ди­шуть вог­нем, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Ет, Мар­ку Пав­ло­ви­чу! Я ду­мав, ви нас пох­ва­ли­те, а ви ні се ні те го­во­ри­те, - ска­зав отець Сте­пан з до­са­дою, мах­нув­ши ру­кою, й побіг хутчій з церк­ви. За ним вий­шла ма­туш­ка й Ба­ла­бу­ха.

- Хотів вам по­ка­за­ти "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" в ол­тарі, та вже не по­ка­жу. Ви нас осмієте, - ска­зав отець Сте­пан, пря­му­ючи че­рез цвин­тар в са­док.

Тим ча­сом як ста­рий Про­ко­по­вич по­ка­зу­вав Ба­ла­бусі об­ра­зи, Они­ся вструг­ну­ла й справді Ба­ла­бусі шту­ку. Во­на по­са­ди­ла по­го­ни­ча в пе­карні по­луд­ну­ва­ти й пос­ла­ла дівчат на го­род вир­ва­ти два гар­бу­зи. Дівча­та, ладні на такі шту­ки, побігли на го­род і при­нес­ли два здо­рові гар­бу­зи, ще й кілька ма­леньких.

- Підіть, дівча­та, та вкиньте цьому па­ни­чеві в віз оці гар­бу­зи, та доб­ре за­мостіть в сіно, в за­док, на самісіньке дно, - ска­за­ла Они­ся.

- Ми, Они­сю, вки­не­мо в віз од­но­го гар­бу­за па­ни­чеві, а дру­го­го для по­го­ни­ча по­че­пи­мо під во­зом, під пе­ред­ком, - ска­за­ли най­мич­ки.

- Про ме­не, й по­чепіть, та тільки доб­ре прив'яжіть, щоб до­до­му до­вез­ли, - ска­за­ла Они­ся, сміючись.

Дівчата дос­та­ли мо­туз­ка, опе­ре­за­ли кру­гом біло­го гар­бу­за й по­нес­ли до во­за. Од­на най­мич­ка по­мос­ти­ла гар­бу­за в зад­ку, на са­мо­му дні під сіном, ще й ма­леньких гар­бузів на­ки­да­ла, а дру­га полізла під віз і при­че­пи­ла гар­бу­за до підтоків. З ре­го­том во­ни побігли до ха­ти, на­ги­на­ючись попід ти­ном, ще й при­нес­ли два ма­леньких гар­бузці, як двоє яб­лу­чок. Они­ся побігла в сіни й пок­ла­ла ті гар­бузці в ки­ше­ню Ба­ла­бу­ши­ної хла­ми­ди.

Після та­кої шту­ки Они­ся нак­ри­ла в світлиці стіл і пос­та­ви­ла по­лу­день. Сінешні двері од задвірку рип­ну­ли. В сіни ввійшли Про­ко­по­вичі з гос­тем. Про­ти їх з світлиці вий­шла в сіни Они­ся, чер­во­на, як маківка, з ве­се­ли­ми, блис­ку­чи­ми, насмішку­ва­ти­ми очи­ма.

- А я, ма­мо, вже по­лу­день зго­ту­ва­ла, - ска­за­ла Они­ся до ма­тері.

- Добре зро­би­ла, моя до­ню! Бо вже час по­луд­на­ти, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.

- О, з вас доб­ра гос­по­ди­ня бу­де, - ска­зав по­важ­ним то­ном Ба­ла­бу­ха, пог­ля­да­ючи на Они­сю як на свою бу­ду­щу гос­по­ди­ню. - Ма­буть, ви че­рез те гос­по­да­рю­ван­ня й не вий­шли до нас у пасіку.

- Коли бджіл бо­юсь, - ска­за­ла Они­ся, лед­ве здер­жу­ючи сміх.

- Вас і бджо­ли не по­ку­са­ли б: по­ду­ма­ли б, що ви квітка, - ска­зав комплімент Ба­ла­бу­ха.

Увійшли в світли­цю й сіли за по­лу­день. Знов пішла кру­гом чар­ка. Пе­че­на кур­ка й пи­ро­ги по­ще­за­ли з тарілок. Після по­луд­ня Они­ся ви­нес­ла на тарілці пляш­ку на­лив­ки. Про­ко­по­вичі час­ту­ва­ли гос­тя ду­же привітно, як сво­го зя­тя, й про­си­ли частіше навіду­ва­тись до їх. Ма­туш­ка роз­ве­ла роз­мо­ву про своє гос­по­дарст­во, пе­релічи­ла во­ли, ко­ро­ви, вівці, навіть свині, пе­релічи­ла ули­ки в пасіці й навіть на­тяк­ну­ла на сот­ню кар­бо­ванців, за­хо­ва­ну в спря­ту - в скрині. Ба­ла­бу­ха слу­хав, розп­рав­ля­ючи ви­сокі коміри, й ско­са во­див очи­ма за тон­ким ста­ном Онисі, кот­ра біга­ла то з кімна­ти в світли­цю, то з світлиці в кімна­ту.

Перед ве­чо­ром Ба­ла­бу­ха по­чав про­ща­тись. Про­ко­по­вичі вип­ро­ва­ди­ли йо­го в га­нок. Ма­туш­ка ви­нес­ла на га­нок на тарілці пляш­ку з на­лив­кою. Ще ви­пи­ли по чарці на ган­ку, й Ба­ла­бу­ха розп­ро­щав­ся. Візок за­гой­дав­ся й за­лу­шав під но­га­ми ака­деміста. Ко­ни­ки ру­ши­ли з дво­ру. Ба­ла­бу­ха з-за дво­ру ще раз зняв кар­ту­за й ни­зенько пок­ло­нив­ся прос­то до Онисі. Они­ся зак­ри­ла гу­би ру­ка­вом і на­си­лу здер­жа­ла сміх, а най­мич­ки виг­ля­да­ли в вікна з пе­карні й ре­го­та­лись так, що на їх очах по­вис­ту­па­ли сльози.

Надворі бу­ло ти­хо. Жа­ра спа­да­ла. Од садків, од верб ляг­ли тіні й на­че повіва­ли на шлях хо­лод­ком. Ба­ла­бу­ха їхав ули­ця­ми, попід ви­со­ким гіллям садків, котрі виг­ля­да­ли з-за тинів.

"Музо моя, бо­ги­не моя! - ду­мав Ба­ла­бу­ха, при­га­ду­ючи собі Они­сю. - Яка ж ти гар­на! Які по­етичні ду­ми ти навіваєш на ме­не!"

Балабуха по­чу­тив, ідо під ним ле­жить щось твер­де й та­ки доб­ре му­ляє.

- Але як же оце ти по­га­но ви­мос­тив! Я чо­гось усе з'їжджаю на один бік, - ска­зав Ба­ла­бу­ха до по­го­ни­ча, пе­ре­со­ву­ючись з ями на дру­гий бік.

"Діана, щи­ра Діана! Ви­со­ка, рівна, стан то­ненький, ніжки ма­ленькі, пальці кла­сичні, тонкі, довгі. Ой му­ляє ж, бий йо­го си­ла бо­жа!" - І Ба­ла­бу­ха знов підсу­нув­ся ви­ще й по­чав вгнізджу­ва­тись, як квоч­ка в гнізді.

- А що, па­ни­чу, мені здається, що ми тут не оже­ни­мось, - ска­зав по­ну­ро по­го­нич.

- Чому ж так? Пев­но, ти не оже­ниш­ся, але я оже­нюсь.

Ба й ви не оже­ни­тесь! - ска­зав сум­но по­го­нич. Та чо­му ж так? - ска­зав Ба­ла­бу­ха, осміхнув­шись.

- Бо ме­не чорт зна як на­го­ду­ва­ли, - і чар­ки горілки не да­ли. Я зовсім го­лод­ний.

- Ну, це ще не­ве­ли­ка біда. За­те ме­не на­го­ду­ва­ли й на­поїли, аж у го­лові гу­де.

Край се­ла сто­яла корч­ма. Візок ко­тив­ся до корч­ми.

- Паничу, купіть осе­лед­ця та чар­ку горілки, бо, їй-бо­гу, їсти хо­чу! - ска­зав по­го­нич.

- Добре! Спи­няй коні! Я й сам ла­ден ви­пи­ти чар­ку,- ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Погонич спи­нив коні. Ба­ла­бу­ха гук­нув на жидівку і звелів їй ви­нес­ти осе­лед­ця, па­ля­ни­цю та горілки.

Тим ча­сом свині збіглись до во­за й чо­гось усе лізли під віз. По­го­нич ма­хав та стьобав по їх спи­нах ба­то­гом, а во­ни упер­то та­ки лізли під ко­ле­са.

- Якого це дідька во­ни лізуть під віз? - крик­нув Ба­ла­бу­ха.

Погонич по­по­луд­ну­вав. Ви­пи­ли по чарці й поїха­ли. Всі свині ки­ну­лись бігти за во­зом, як со­ба­ки.

- Що це за на­пасть! Свині біжать за во­зом, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, про­ти­ра­ючи очі.

Балабуха зга­дав, як він в ака­демії з сту­ден­та­ми пив три дні й три ночі й до то­го до­пив­ся, що за ним уве­чері по Братсько­му мо­нас­тирі ніби все біга­ли свині й ха­па­ли йо­го за по­ли. Зга­дав­ши ті стра­хи, Ба­ла­бу­ха тро­хи стри­во­жив­ся.

- Чи то свині, чи со­ба­ки біжать за во­зом? - спи­тав він у по­го­ни­ча.

- Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, - ска­зав по­го­нич, обер­та­ючи го­ло­ву.

- Що во­но там в не­чис­то­го му­ляє? Чи не вкрав ти ча­сом чо­го та схо­вав під ме­не? А стань!

Погонич спи­нив коні. Ба­ла­бу­ха підвівся, по­чав розгріба­ти сіно й вглядів щось круг­ле та здо­ро­ве.

- А бач, ук­рав, та не вмів схо­ва­ти, - ска­зав докірли­во Ба­ла­бу­ха.

- Хто? Я? - крик­нув по­го­нич і ско­чив з ко­зел. - Та не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли я що вкрав.

Погонич прибіг до во­за, за­су­нув ру­ки в сіно й ви­тяг гар­бу­за. І па­нич, і по­го­нич по­роз­зяв­ля­ли ро­ти і тільки ди­ви­лись на те ди­во.

- От вам і гос­ти­нець! Я ж ка­зав, що нам