BooksUkraine.com » Класика » Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

151
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Старосвітські батюшки та матушки" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 94
Перейти на сторінку:
більше не їзди­ти до цієї пан­ни, - крик­нув по­го­нич і хрьопнув гар­бу­зом об зем­лю, аж з йо­го киш­ки вис­ко­чи­ли.

Свині ки­ну­лись до гар­бу­за, а лю­ди ко­ло шин­ку за­ре­го­та­лись.


- Сідай швид­ше та по­га­няй! - крик­нув Ба­ла­бу­ха на по­го­ни­ча.


- Постривайте, ще виз­би­раю ма­ленькі гар­бузці, щоб до­до­му не вез­ти.


Погонич ви­би­рав з сіна гар­бузці й ви­ки­дав на шлях. В Ба­ла­бу­хи ду­ша не­на­че вмер­ла. Він зблід, потім по­чер­вонів, потім знов зблід. По­го­нич сів і пог­нав коні.


"Ой ви, Єви! Ой ви, спо­ку­си­тельки! Це не Діана, - це фурія, ас­пид, ва­силіск! Чом же ти мені прос­то не ска­за­ла, що не підеш за ме­не?" - Гор­дий сту­дент оби­див­ся на смерть. Уся лю­бов йо­го зник­ла, не­на­че по­го­нич ви­ки­нув її з гар­бу­за­ми на шлях.


- От тобі на! Поїли свині на­шу ко­ля­ду! - про­мо­вив сам до се­бе по­го­нич. - А я ду­маю, чо­го то най­мич­ки ре­го­чуться, аж на ко­мин спи­на­ються, та все на ме­не ско­са пог­ля­да­ють. Та й прок­ляті ж тут в Чай­ках дівча­та.


- Що прок­ляті, то прав­да! - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.


Вже сон­це за­хо­ди­ло, як Ба­ла­бу­ха доїжджав до­до­му, до се­ла Хильок. Те сільце не­на­че хто вки­нув в гли­бо­кий яр. Кру­гом яру стриміли круті го­ри й тільки розс­ту­пи­лись трош­ки в од­но­му місці, де бли­щав ста­во­чок. На дні тієї щіли­ни був мо­чар, рос­ла осо­ка та оче­рет, так що ніяк не мож­на бу­ло ту­дою прок­лас­ти шлях. В Хильки тре­ба бу­ло спус­ка­тись з не­ви­со­кої, але ду­же кру­тої го­ри.


Тільки що віз по­чав спус­ка­тись, з-під во­за обірвав­ся гар­буз і по­ко­тив­ся ря­дом з во­зом з го­ри, не­на­че нав­ви­пе­ред­ки.


- Паничу! Знов гар­буз га­няється за на­ми! - крик­нув зди­во­ва­ний па­ру­бок, ти­ка­ючи на гар­буз пу­жал­ном.


Балабуха гля­нув і не пой­няв би віри своїм очам, як­би на гар­бу­за не по­ка­зу­вав по­го­нич. Коні вбігли прос­то в ца­ри­ну в од­чи­нені во­ро­та, а гар­буз за во­зом по­ко­тив­ся й собі че­рез во­ро­та.


- Паничу, за­гу­би­ли гар­бу­за! - крик­нув не­помірко­ва­ний ца­рин­ник і побіг ло­ви­ти гар­бу­за, щоб до­го­ди­ти своєму па­ни­чеві.


- О єхид­на, о ме­ге­ра! О по­родіння са­та­ни! Це не Ве­не­ра, - це сам са­та­на в плахті! По­бий те­бе гро­мо­ки­дач з Олімпу стріла­ми, з твоїми чор­ни­ми бро­ва­ми. Ой відьма ж! Пев­но, ро­ди­ма відьма! Умуд­ри­лась при­че­пи­ти під во­зом гар­бу­за!


Балабуха приїхав до­до­му не­на­че вби­тий. Ма­ти вибігла на га­нок стріча­ти ака­деміста. Ба­ла­бу­ха став у ган­ку й по­чав тру­си­ти свою дов­гу ши­не­лю. З ки­шені по­ви­па­да­ли ма­ленькі гар­бузці.


- Що то, си­ну? Яб­лу­ка по­ви­па­да­ли, чи що? - спи­та­ла ма­ти, дос­та­ючи ру­кою з землі гар­буз­ця. - Та це ж гар­бу­зець!.. Гм… гм… Що це та­ке? Чи не да­ла тобі ча­сом Они­ся гар­бу­за?


Син тільки ру­кою мах­нув і пішов в са­док. Ма­ти важ­ко зітхну­ла.


- От тобі й Они­ся! От тобі п'ять корів і сто кар­бо­ванців,- ска­за­ла во­на, вда­рив­шись об по­ли ру­ка­ми.


Син пішов в са­док і дов­го хо­див по стеж­ках, по­ки зовсім смерк­ло над­ворі. Він пе­реб­рав в думці всі події дня, пе­ре­ду­мав усе: і як стрів Они­сю, і як го­во­рив з нею; він не­на­че й те­пер ба­чив її чорні, тонкі та густі бро­ви з гост­ри­ми кінця­ми, ба­чив осміх, трош­ки підня­ту верх­ню гу­бу, з-під кот­рої й те­пер в тем­ряві не­на­че бли­ща­ли пе­ред йо­го очи­ма білі верхні зуб­ки, дрібні та то­ненькі. Ко­хан­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го душі бур­ли­во та шум­ли­во, кипіло, ніби міцне пи­во; але він на­га­дав гар­бу­зи… йо­го гордість за­ко­ли­ха­лась до са­мо­го дна сер­ця й ви­ки­ну­ла, як бур­ли­ва хви­ля на бе­рег, те по­чу­ван­ня. Той гар­буз ба­чи­ли лю­ди в Чай­ках, ба­чив ца­рин­ник в Хильках, ба­чив по­го­нич. Про йо­го бу­дуть го­во­ри­ти скрізь в око­лиці: йо­го обсміють.


- Постривай же ти, чер­во­на за­пас­ко! Хіба вмру, що тобі не од­дам за своє! Я знай­ду та­ку кра­су­ню, що тобі й не сни­лась, і не при­вид­жу­ва­лась. Хіба ж я не філо­соф, не ака­деміст?


Мати пок­ли­ка­ла си­на ве­че­ря­ти, а син не схотів їсти й вже пізно увійшов у ха­ту й впав на постіль.





2



Харитін Мос­са­ковський не діждав і со­ро­ко­вин по батькові. Спра­вив­ши дев'яти­ни, він приб­рав­ся, підго­лив­ся, надів нові, але прості чо­бо­ти, підстриг тро­хи ку­че­ряві ко­си, запріг по­га­ненько­го ко­ня й поїхав в Чай­ки до Онисі Про­ко­по­вичівни.


На тім-та­ки тижні був в Бо­гус­лаві яр­ма­рок. На яр­мар­ку бу­ли старі Про­ко­по­вичі. Во­ни стрілись з сусіда­ми, і сусіди роз­ка­за­ли, що їх доч­ка на­ки­да­ла крадько­ма гар­бузів Ба­ла­бусі в віз, ще й по­че­пи­ла на мо­туз­ку од­но­го гар­бу­за під во­зом. Про­ко­по­вичі, приїхав­ши до­до­му, нак­ри­ли Они­сю мок­рим ряд­ном, а батько тро­хи не по­по­бив її.


- Гарбузуй, гар­бу­зуй, доч­ко, та й міру знай. Їзди­ли до те­бе же­ни­хи, то й пе­рес­та­нуть, - ре­пе­ту­ва­ла ма­ти, - а нам не ро­би со­ро­му пе­ред людьми!


- Не бійтесь, ма­мо, не пе­рес­та­нуть! Ме­не, хва­лить бо­га, ще ніхто не об'їхав білим ко­нем. Та ко­ли б хто й об'їхав, то я не бо­юся білих ко­ней. А ва­шо­го Ба­ла­бу­хи я не люб­лю: він го­но­ро­ви­тий, ди­виться на ме­не згор­да та вер­зе щось та­ке, що я не втям­лю: кві-кві-кві! кувікає по-яко­мусь, не­чис­тий йо­го зна, по-яко­му! Не знаю, чи він те­бе хва­лить, чи з те­бе сміється та глу­зує.


Тільки що Они­ся скінчи­ла роз­мо­ву, над­ворі заб­ре­ха­ли со­ба­ки. В сінях хтось пи­тав у най­мич­ки: "Чи ба­тюш­ка й ма­туш­ка до­ма? А пан­на до­ма?"


В світли­цю рип­ну­ли двері: то ввійшов Ха­ритін Мос­са­ковський. Ста­рий Про­ко­по­вич вий­шов до йо­го з кімна­ти.


Харитін приб­рав­ся й при­че­сав­ся. На йо­му був дов­гий чор­ний тем­но-синій сіртук. Білі коміри бу­ли вик­лад­часті, як у прос­тих шлях­тичів. Підстри­же­не ру­се во­лос­ся зак­ру­чу­ва­лось кру­гом шиї гус­ти­ми ку­че­ря­ми. Ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, з білим ма­то­вим, тро­хи су­хор­ля­вим ли­цем, з яс­но-синіми очи­ма, Мос­са­ковський мав делікат­ну пос­тать блон­ди­на, хоч йо­го ру­ки бу­ли чорні й чи­малі, звиклі до важ­кої ро­бо­ти. Не­ве­личкі ву­са й рівні тонкі бро­ви бу­ли трош­ки темніші од во­лос­ся на го­лові й ду­же прис­та­ва­ли до яс­но-синіх очей. Нев­ва­жа­ючи на те, що він був дяк, він не пішов у пе­кар­ню, а сміли­во ввійшов у світли­цю. В ті ча­си не бу­ло ще ве­ли­кої од­лич­ки між свя­ще­ни­ка­ми та дя­ка­ми. Дя­ки тоді не зас­то­юва­ли чер­ги в пе­кар­нях або в ган­ках у свя­ще­ників.


Мати з доч­кою сто­яли за две­ри­ма в кімнаті й прис­лу­ха­лись до роз­мо­ви в світлиці.


- Це приїхав дяк з Ка­ра­пишів, Мос­са­ковський, син покійно­го свя­ще­ни­ка вільша­ницько­го, - ти­хе­сенько про­мо­ви­ла ма­ти до доч­ки. - Їзди­ли до те­бе ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти дя­ки!


- Дяки дурнісінько їзди­ти­муть до ме­не. Цур, дур­ня! Я дя­чи­хою не бу­ду, - ще тихіше обізва­лась Они­ся.


Але цікавість узя­ла своє. Над две­ри­ма в світли­цю, між одвірком і сте­лею бу­ла щіли­на на всю дов­жи­ну

1 ... 8 9 10 ... 94
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"