Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

Усі мов­ча­ли.

- Подавись ни­ми! - процідив крізь зу­би Жук.- Ти хоч би на­шо­го не крав; а то щоб він ягід приніс.

- Чого ти? їй-бо­гу, при­не­су! Бог ме­не вбий, ко­ли не при­не­су!

Жук мов­чав. По­пен­ко юрк­нув в ха­ти.

Пішов По­пен­ко - ї за цілий день ніхто не про­ро­нив і сло­ва. Шестірний уп'явся, як кіт у са­ло, у свою книж­ку; Жук зас­ма­лив люльку, ка­див на всю ха­ту і плю­вав немило­сердно; потім по­вер­нув­ся і зас­нув. Пет­русь ле­жав - і дивив­ся на хма­ри ди­му, що но­си­ли­ся по хаті. Він слідив за ни­ми, як во­ни згор­та­ли­ся у клуб­ки, як роз­гор­та­ли­ся, розстеляли­ся дов­ги­ми по­яса­ми; зно­ву, як кру­то по­вер­та­ли, скручу­валися,­ роз­хо­ди­ли­ся, роз­тя­га­ли­ся. Сон­це як­раз ус­ко­чи­ло у вік­на, і йо­го яс­не проміння зо­ло­ти­ло ті сизі клуб­ки ди­му, пе­ре­ли­ва­ло­ся у йо­го дов­гих по­ясах різни­ми цвіта­ми, рі­зними кольора­ми. Ту затійли­ву ігру світа з ди­мом дов­го сліди­ли Пет­ру­севі очі, по­ки не вто­ми­ли­ся, не зак­ри­ли­ся. Об­ня­ла йо­го сон-дрімо­та. І в тій легкій дрімоті учу­вається Пет­ру­севі і при­ви­жується… Чується, як рип­ну­ли чо­бо­ти Ше­стірного; при­ви­жується: ось він ус­тав, по­ди­вив­ся, чи спить Пет­ро, потім підійшов до пос­телі Жуко­вої. Ку­ла­ки йо­го за­хо­ди­ли над чор­ним Жу­ко­вим об­лич­чям; со­вав він їх і під ніс йо­му; і в зу­би; приміряв­ся, як би дуж­че вда­ри­ти, та, ви­дно, бо­яв­ся збу­ди­ти, і зо зла скре­го­тав своїми гост­ри­ми біли­ми зу­ба­ми… Се далі - очі йо­го загорілися-за­грали… Ти­хо за­су­нув він ру­ку у Жу­ко­ву ки­ше­ню, ви­тяг звідти лю­льку і по­ло­жив на вікні; потім ви­тяг тю­тюн, по­си­пав тро­хи на пос­телі, а ос­танній зло­жив ко­ло люльки.

- А що се ви ро­би­те? Ку­ри­ти зби­раєтесь? - пронісся чийсь писк­ли­вий го­лос поз ву­ха Пет­ру­севі.

Петрусь розк­рив очі - і зди­ву­вав­ся. Се­ред ха­ти сто­яв над­зи­ра­тель - не­ве­лич­кий на зріст, ми­шас­тий на цвіт і схо­жий на ми­шу. Шестірний був ні в сих ні в тих.

- Курити зби­раєтесь? А ке-те сю­ди лю­леч­ку. Шестірний по­дав.

- Славна лю­леч­ка! слав­на! Оце доб­ре. Хай же я її по­да­рую інспек­то­рові.

- Се не моя, Пет­ро Пет­ро­вич; їй-бо­гу, не моя. Се ось… - і вка­зав на Жу­ка.

- Нічого, нічо­го… Там ми роз­бе­ре­мо, чия.

- Я ніко­ли не ку­рив і не ку­рю! - вип­рав­ляв­ся Шестірний.

- Нічого, нічо­го! А ви чо­го, па­ни­чу, роз­ляг­ли­ся, як кіт на печі? Ус­та­вай­те лиш, по­ку­ри­мо.

Се ка­жу­чи, Пет­ро Пет­ро­вич бу­див Жу­ка. Жук за­мур­чав і по­вер­нув­ся на дру­гий бік.

- Паничу! па­ни­чу! ус­таньте, ра­ди бо­га!

- Га? - крізь сон спи­тав Жук.

- Дайте сірнич­ка, за­ку­ри­ти лю­леч­ку.

- Геть к бісу, не лізь! - од­ка­зав Жук і зак­рив го­ло­ву поду­шкою.

- Та не к бісу, а вста­вай­те… Чо­го ви так за­со­ро­ми­ли­ся, що й го­ло­ву зак­ри­ли по­душ­кою? Ус­та­вай­те, до­ку­ри­мо!

Петро Пет­ро­вич відкрив ли­це Жу­ко­ве. Жук бликнув і схо­пивсь. Го­ло­ва йо­го бу­ла за­куст­ра­на; очі за­дуті, ли­це зас­па­не.

- Ануте, по­ку­ри­мо, слав­на у вас лю­леч­ка - чу­до яка! Ну­те, по­ку­ри­мо! А ось і тю­тю­нець… Да­вай­те лиш йо­го сю­ди!

Петро Пет­ро­вич, прос­тиг ру­ку за тю­тю­ном.

- Я не ку­рю, - по­ну­ро од­ка­зав Жук.

- А це ж чия лю­леч­ка? чий тю­тю­нець?

- Не знаю. З на­ми стоїть семіна­рист. Мо­же, йо­го.

- Де ж той семіна­рист?

- Пішов ку­дись; вид­но, до то­ва­рист­ва.

- Ну, хай же ми роз­бе­ре­мо.- І Пет­ро Пет­ро­вич пок­лав у свою ки­ше­ню і лю­леч­ку і тю­тю­нець.

- А ви, па­ни­чу, ще дов­го бу­де­те боліти? - спи­тав він Пет­ру­ся, що, підвівшись, сидів на пос­телі. Призро по­ди­вив­ся на йо­го болізний вид, на чорні очі.

- Нельзя так дов­го боліти. Ви­ду­жуй­те, ви­чу­хуй­тесь, а то ба­га­то уроків уте­ряєте, у ви­щий клас не пе­рей­де­те…

- Я ж не ви­ну­ва­тий, - од­ка­зав Пет­русь.

- Як не ви­ну­ва­тий? Ні, ви­ну­ваті. Біга­ли, вид­но, не одяг­шись або, за­потілий, хо­лод­ної во­ди на­пи­ли­ся. От і простудил­ись. Ви­ду­жуй­те, нельзя так.

- Та мені тро­хи луч­че. Як тілько зве­ду­ся, за­раз прий­ду в гімназію.

- Хороше, хо­ро­шо. Ну, про­щай­те ж, гос­по­да. За лю­леч­ку і тю­тю­нець завт­ра у інспек­то­ра по­ба­ла­каємо.

Петро Пет­ро­вич пішов. Жук сто­яв, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, а Шестірний ки­нув­ся, на­че слу­га, роз­чи­ня­ти двері Пет­рові Пет­ро­ви­чеві.

- Ти ви­тяг люльку і тю­тюн з ки­шені?- грізно за­пи­тав Жук Шестірно­го, ко­ли той вер­нув­ся у ха­ту.

- Що? - мов не чув, спи­тав Шестірний.

- Собако! блю­до­ли­зу! єзуїте по­га­ний! - мов кор­ча­ми, си­пав Жук до­ко­ра­ми на Шестірно­го.

- Пойди вон, ду­рак!- за­ру­сив Шестірний.- Какой чорт ку­рит, а мне дос­та­нет­ся!

- Достанеться? - по­гань ти во­дя­на! Чо­го ж во­но до­станеться, ко­ли ти знав, на що бив? Пев­не, за­ран­ше і при­мо­вив­ся.

- Я с то­бой не го­во­рю!- крик­нув Шестірний.

- Підожди! Ти зо мною не так по­ба­ла­каєш! - і, плю­нув­ши, Жук зно­ву ліг, підло­жив­ши ру­ки під го­ло­ву.

- Петре!- через скілько ча­су по­пи­тав він, - ти не ба­чив, хто у ме­не ви­тяг люльку?

- Я спав, - од­ка­зав Пет­русь. Жук ус­тав, ви­тяг скриньку з-під кро­ваті; вий­няв за­пас­ний тю­тюн.

- Ну, з чо­го ж я те­пер по­ку­рю?.. - без­надійно спи­тав сам се­бе. - От прок­ляті!

Вирвав шма­то­чок па­пе­ру з книж­ки; обірвав рівненько; скру­тив папірос­ку і, за­па­лив­ши, зно­ву ліг на ліжко.:

Сонце сіда­ло; стіни по­темніли; тілько на сво­лоці біга­ли та стри­ба­ли па­рост­ки західнього сон­ця; по кут­ках зовсім стемніло. Шестірний сидів і ди­вив­ся у вікно на ву­ли­цю. Пет­русь і Жук ле­жа­ли - мов­ча­ли. Жук так не­ми­ло­серд­но сма­лив папірос­ку, що во­на аж шквар­ча­ла, а огонь освічу­вав йо­го хму­рий вид; ве­ликі жмут­ки сли­ни раз поз раз ви­літали з йо­го ро­та і грузько па­да­ли на долівку. Пет­русь слу­хав то­го шквар­чан­ня, лічив сам собі, скілько раз плю­не Жук. Ось у хаті зра­зу по­чер­воніло; ясні ко­ни­ки на сво­лоці обер­ну­ли­ся в здо­рові ро­жеві пля­ми і де­далі блідніли та блідніли; ха­ту ок­ри­ли ро­жеві но­мер­ки. Цвіт їх по­ма­лу гас, крив­ся тем­но­тою; тіні біга­ли по хаті, га­ня­ли­ся од­на за од­ною. Не­за­ба­ром во­ни зсу­ну­ли­ся - зсту­пи­лись, чор­на темря­ва ок­ри­ла ха­ту. Пос­тать Шестірно­го во­ру­ши­ла­ся про­ти вік­на, чор­на і неп­ривітна, як тінь па­ву­ка-та­ран­ту­ла. Пет­ру­ся зовсім не вид­но бу­ло; а в Жу­ка не­са­мо­ви­то шквар­ча­ла папіро­са й освічу­ва­ла йо­го гострі очі.

- Чи в хаті є хто, чи чорт має? - крик­нув По­пенко, убігаю­чи в двері. - Чо­го ви си­ди­те по­ночі? Ану, брат­ця, до ягід!

Він черк­нув сірнич­ком, і світ осіяв ха­ту, зга­ня­ючи поме­рки у глухі кут­ки, під стіл, стульці, кро­ваті.

- Чого ви за­жу­ри­ли­ся, но­си повіша­ли? Ну, ка­жу, до ягід! Ба­риш­ня, брат­ця, да­ла, - з своїх рук білих так і вси­па­ла аж дві при­горщі! Ще ка­за­ла, щоб при­хо­див їсти скілько схо­чу.

- Та тут, брат, біда! - чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, пох­ва­лив­ся Жук.

- Яка біда?

- Надзиратель був.

- Ну?

- Узяв люльку й тю­тюн.

- Як же він