Читати книгу - "Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дуже шкодую, але я й так затримався. Чекаємо на вас завтра рано-вранці. Якщо вам вдасться пронести теку зі сигнальними кодами під самим носом у герцога Йоркського, то можете вважати це блискучим фіналом усієї вашої британської епопеї. Ого! Токайське!
Він кивнув на ретельно закорковану, вкриту павутинням пляшку, що стояла на таці разом із двома келихами.
— Дозвольте запропонувати вам келих на дорогу?
— Ні, дякую. А у вас, мабуть, готується забава?
— Олтемонт — витончений знавець вин, моє токайське йому засмакувало. Він дуже самолюбний, легко ображається, доводиться його задобрювати. Авжеж, із ним доволі непросто, можу вас запевнити.
Вони знову вийшли на терасу й попрямували в її дальній кінець. Величезна машина барона, що стояла на протилежному боці, миттю затремтіла й загула від легкого поруху шофера.
— Он там, імовірно, вогні Гариджа, — вказав секретар, одягаючи дорожній плащ. — Усе виглядає так спокійно та мирно. Через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, й англійський берег утратить свій ідилічний вигляд. Та й небо також, якщо наш славетний Цепелін дотримає своєї обіцянки. А це хто там?
У будинку світилося лише в одному вікні — там за столом, на якому стояла лампа, сиділа симпатична рум’яна бабуся в сільському чепчику. Вона схилилася над плетивом і час від часу зупиняла роботу, щоб погладити великого чорного кота, що примостився на ослінчику біля неї.
— Марта, служниця. Я залишив при будинку лише її.
Секретар реготнув.
— Вона здається уособленням Британії — занурена в себе й поважно дрімає. Ну, фон Борку, au revoir[1].
Махнувши на прощання рукою, він заліз у машину, і два золотих конуси від фар одразу рвонули вперед у пітьму. Секретар відкинувся на подушки розкішного лімузина й настільки поринув у роздуми про європейську трагедію, яка насувалася, що й не помітив, як його машина, завертаючи на сільську вулицю, заледве не протаранила маленький «фордик», що рухався назустріч.
Коли останнє мерехтіння фар лімузина згасло вдалечині, фон Борк повільно попрямував назад у свій кабінет. Проходячи садом, він помітив, що служниця загасила лампу та лягла спати. Тиша й темрява, що заполонили просторий будинок, були для фон Борка незвичними — його сім’я з усіма нащадками та родичами була великою. Він із полегшенням подумав, що вони всі вже в безпеці, і якщо не брати до уваги стару служницю, яка затрималася на кухні, в усьому будинку він залишився сам. Перед від’їздом треба було ще багато чого привести до ладу, дещо ліквідувати. Він узявся за справу й працював доти, доки його гарне, енергійне обличчя не розпашілося від вогню палаючих паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза — фон Борк акуратно, методично почав перекладати в неї коштовний вміст сейфа. Раптом його чутливий слух вловив гул автомобіля, що рухався здалеку. Він вигукнув від задоволення, затягнув ремені на валізі, замкнув сейф і квапливо вийшов на терасу. Якраз у цю мить біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинилася маленька машина. Її пасажир вистрибнув і швидко попрямував назустріч барону. Водій, кремезний літній чолов’яга зі сивими вусами, зручніше всівся на сидінні, вочевидь, готуючись до довгого чекання.
— Ну, як? — жваво спитав фон Борк, кинувшись до прибулого.
Замість відповіді той із переможним виглядом помахав невеликим пакунком у себе над головою.
— Ще б пак, містере, сьогодні ви вже будете задоволені! — вигукнув гість. — Справа зроблена.
— Сигнали?
— Аякже, як я й писав у телеграмі. Усі без винятку — ручна сигналізація, сигнали лампою, марконі. Певна річ, копії, а не оригінали: було б дуже небезпечно. Але товар якісний, будьте певні.
Він із зухвалою розкутістю ляснув німця по плечу. Той насупився.
— Заходьте, я вдома сам, — запросив господар. — Копії, безумовно, краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, то всі коди негайно б змінили на нові. А як із цими копіями, вважаєте, все гаразд?
Увійшовши до кабінету, американський ірландець сів у крісло та витягнув уперед свої довгі ноги. Йому можна було дати років шістдесят — довготелесий, сухорлявий, риси обличчя гострі, чіткі; невелика цапина борідка надавала йому схожості з дядьком Семом, яким його малюють на карикатурах. З куточка рота в нього звисала наполовину викурена, згасла сигара; ледь сівши, він негайно ж її розпалив.
— Зібралися накивати п’ятами? — зауважив гість, озирнувшись. Погляд його зупинився на сейфі, вже не прикритому завісою. — Послухайте, містере, невже ви тримаєте в ньому всі ваші папери?
— Чому б і ні?
— Чорт забирай! У такій скрині? А ще вважаєте себе шпигуном екстра-класу. Та будь-який злодюжка-янкі розколупає його консервним ножем! Якби я знав, що мої листи закинуть у таку скриню, не був би таким телепнем і не писав би вам.
— Жодному злодюжці з цим сейфом не впоратися, — заперечив фон Борк. — Метал, із якого він зроблений, не розрізати жодним інструментом.
— Ну, а замок?
— Замок особливий, із подвійною комбінацією, розумієте, як це?
— Ні, поясніть мені.
— Щоб відкрити такий замок, потрібно знати певне слово та число. — Фон Борк піднявся й показав на подвійний диск навколо щілини замка. — Зовнішнє коло для букв, внутрішнє — для цифр.
— Нічого собі!
— Не так усе просто, як ви вирішили. Я замовив його чотири роки тому, і, знаєте, які я вибрав слово та число?
— Гадки не маю.
— Тоді послухайте: слово — «серпень», а число — 1914, зрозуміли?
Обличчя американця засяяло від захоплення.
— Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! — здивовано вигукнув він.
— Атож, дехто з нас міг уже тоді передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, і завтра вранці я згортаю всі справи.
— Послухайте, містере, ви й мене маєте звідси витягти! Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й раніше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.
— Але ж ви американський громадянин!
— Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер відсиджує свій термін у Портленді. Англійський фараон не буде з вами цілуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас свої закони, британські», — ось що він скаже. Авжеж, містере. До речі, якщо ми вже згадали Джека Джеймса... Мені здається, ви не дуже бережете людей, котрі на вас працюють.
— Що ви хочете цим сказати? — різко спитав фон Борк.
— Але ви ж наче їхній господар, еге ж? І маєте наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стається постійно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса...
— Джеймс сам винен — ви це чудово знаєте. Він був занадто недисциплінований для такої справи.
— Джеймс — йолоп, згоден. Ну, а Голліс?
— Голліс поводився, як ненормальний.
— Правда, наприкінці він трохи схибнувся. Збожеволіти можна, коли з ранку до вечора граєш, як у театрі, а навколо в’ються зграї поліційних гончаків — так і чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера...
Фон Борк помітно сіпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль», після закриття браузера.