Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

Ніч можна схарактеризувати тезою, та який сон, коли можна вдосталь постраждати… Цей агнець показав, що з моїм сном у мене ще все навіть терпимо. У мене це хоч напливами, а у нього, схоже, що на постійній основі.

   А як ефектно вранці прокинулося цей відважний сапієнс…полупав оченятами й запитав, а він де і хто я. Навіть не стала розбиратися чи це ефект тих пігулок, яких він алкоголем запивав, чи може післядія паразитулі? Збарбосіла, єхидна й куслива я достеменно пояснила хто він, де він і хто я така. Я й так зазвичай важка вранці, а коли ще не висплюсь, то зло мною править, ще б роги й в пеклі мені ціни б не було.

    Чого я не очікувала, то це того, що він під час моєї гарячої промови буде сидіти, витріщатися на мене, а потім проторочить, щось про те, що він все зрозумів. Після чого уже я вчепилася пильним поглядом у нього. На вигляд ошелешений, але наче при здоровому глузді…Хоча про що я? З таким сном і такою «паразитулею» в комплекті ще питання, хто з нас швидше з розуму зійде. Але на його стороні молодість, хоча він трішки й блідо-зелений, але зовсім не такий тьмяний як я. І каву вранці я вже сьорбаю не першу чашку, і зла на весь білий світ…

- Ти справді поїдеш? – щось там поваривши у своїй голові запитав мій гість.

- Поїду, - хмуро буркнула я.

- Я з тобою, - насторожено кинув він на мене погляд.

- Гаразд! – поскрипуючи зубами погодилася я.  

Бо саме роздумувала, що з цією жертвою робити. З його проблемою не відправиш хлопця в аптеку за спреєм від примар і маззю від потойбічних проявів. Хоча шкода! А в лікарні йому зрадіє тільки психіатр.

- Тільки поїж. В одну сторону чотири години.

- Ти чо, серйозно? – скривив він моську над чашкою чаю.

Скроїла на обличчі класичний вираз стервозини. Такий насичений пряними акордами неприязності, підкреслений свіжістю роздратування, ноткою невдоволення з додаванням перчинки у вигляді легкої насмішечки. Нерозумна жертва паразитулі від цієї краси різко опустила погляд й в’яло щось почала жувати. Завжди знала, що людина зі стервозним виразом обличчя складає враження, чи то серійного вбивці, чи то злої математички. Зате, побачивши таке, народ діє правильно і намагається уникнути будь-якого контакту. Бездоганно працює.

   З собою я кинула кілька речей. Життя вже навчило, якщо в тебе є автомобіль, то бувають і сюрпризи у вигляді спущеного колеса чи чого гірше, а от запасний одяг, вода, їжа зайвими не бувають.

   Хлоп’я в цей час нудьгувало, втикало в телефон і кривилося на моє чудовеньке плаття до підлоги з закритими рукавами та шиєю. То він просто не уявляє собі, як комфортно в такому одязі на жарі. Не даремно у жителів ОАЕ існують багаторічні традиції носити одяг, що максимально покриває тіло від сонячного світла, бо такий одяг надійно захищає від спеки. А вони в цьому толк знають.

- Готовий? – уточнила я, коли сумка була зібрана, а я готова теліпатися на край світу.

- Ага!

- Тоді потопали.

Й він пострибав слідом за мною. На стоянці мене зустріла моя красунечка MITSUBISHI, мажорчик на неї позаглядав з різних сторін. Так, не прямо з конвеєра, уже нічого так машинка з пробігом, але ми з нею нерозлучні останніх сім років. Як я нею тішилася, хоч і влізла в борги. А які плани будувала куди я махну на своїй крихітці…Наполеон би з заздрощів здох. А по факту я застрягла у своєму дні бабака. Робота-дім-сім’я. Останній рік й той графік скоротився й виглядав тільки як дім, бо робота моя стала віддалена, а з сім’єю відносини стали незрозумілі…

- Убогенько, але чистенько, - прокоментував мажорчик сівши у мою машину.

Після почутого я навіть до нього повернулася, розмірковуючи, а чи не висадити його зараз. Під моїм поглядом він завозився й поспішив пристебнути ремінь безпеки. Я ще раз мазнула його поглядом, щось він дійсно якийсь занадто свіженький-зелененький. І виганяти з машини не стала.

  З Києва ми виїхали в повному мовчанні. Хлоп’я зручно вмостилося й вдало, що спить. А я ж вчепилася поглядом в навігатор й роздумувала про паразитулю. Цікаво було звідкіль вона взялася, скільки таких є й чого до цього хлопця пристала. Хоча з останнім дурне питання. На ньому вона живиться. А чому на ньому? Де він її взяв? Тут я кинула косий погляд на цю жертву паранормального. А він наче того і чекав. Стрепенувся. Позаглядав на мене. Попив водички. Посовався. Покрутив радіо. Позаглядав на мене. Й нарешті запитав.

- А ти й прокляття бачиш?

- Бачу, - неохоче відповіла я.

- А на мені є прокляття?

- На тобі немає прокляття. Не шукай містики там де її немає. Іноді то є просто збіг обставин, - неохоче відповіла я.

- Що збіг обставин? Що моя сім’я померла?

- Смерть – частина нашого життя. І рано чи пізно ми усі стикаємося з втратою близької людини. Ми усі переживаємо, горюємо й відчуваємо біль. Ти не єдина людина на планеті в житті якої трапилося горе. Це треба пережити.

- Це тільки казати легко, - мов розлючене кошеня, зашипів він.

- Я знаю. Але повір, що твої б родичі не хотіли б бачити, як день у день побиваєшся й знищуєш себе.

- А тобі звідки знати, що вони хотіли?