Читати книгу - "Душа дракона, Лаванда Різ"

 Спека була нестерпною. Не рятувала навіть тінь від дерев. Виснажені голодом і спрагою, втомлені, розгублені, вони пробиралися лісом вже другу добу. Сил не було навіть розмовляти, а стогнати і жахатися набридло. Попереду замаячив відкритий вільний від дерев простір, і молоді люди додали кроку вже навіть не на другому диханні.

- Погано те, що там, здається урвище, але добре, що там стовбичить якась фігура, - пробурмотіла Клер, стираючи піт з брудного обличчя.

- Здається, це дівчина! - придивившись, вигукнув Шон.

Відчувши потилицею чийсь погляд, Джин обернулася і оторопіла. З лісу вийшли абсолютно неймовірні чужаки, які раптом почали радісно махати їй руками. Їх було восьмеро. Джин швидко озирнулася на всі боки, на бігу глянула на небо і додала швидкості.

- Ідіть до лісу!— крикнула вона їм, підбігаючи. - Під дерева! Швидко!

Компанія здивовано витріщалася на дівчину. У неї був сильний акцент, проте, зрозуміти, що вона їм хотіла сказати, було можливо.

З обережністю відійшовши в тінь, вони з цікавістю розглядали незнайомку.

У дівчини була вельми незвична зовнішність—  рідкісне поєднання мідного волосся із дивовижними фіалковими очима. Волосся було густим і довгим, шкіра білою, а сама дівчина виявилася довгоногою та стрункою. Її прекрасну фігуру підкреслювала подовжена туніка, схоплена шкіряним ременем, і легкі обіймаючи ногу чобітки.

- Це погано, дуже-дуже погано, — похитала вона головою, обводячи чужинців схвильованим поглядом.

- Що саме? — не витримав один з хлопців.

- Все погано. Мене звуть Джин. І я навіть не знаю, пощастило вам, що ви зустріли першою саме мене, чи ні, —  насупилася вона, про щось розмірковуючи.

- Чому це?

- Тому що ви тут помрете!

- А-а, Джин, давай по черзі. Добре? — зі спокійною посмішкою промовив до неї інший парубок, примирливо виставляючи долоні.

- Мене звуть Роб. І ми не зовсім розуміємо, де саме опинилися. Ти ж поясниш нам?

- Я розповім тобі, Робе, але повір, після того, як ти дізнаєшся правду, тобі буде не до посмішок. Бо ж ви несподівано для себе зробили крок в порожнечу, опинившись в зовсім незнайомому місці,— продовжувала супити брови Джин.

- Так і було, —  похмуро зауважила одна з дівчат. - І це місце нам не подобається. У тебе випадково немає з собою води?

- Ви пройшли крізь ано ... малію; здається, так батько називав це явище, — сказала Джин, простягаючи невелику флягу з водою. - У нас таких як ви - називають «безіменні». Рідко, проте ж люди з іншого світу  потрапляють до нас. Владики відловлюють таких «безіменних», виривають їм язики, перетворюючи їх на рабів. Але частіше на них влаштовують драконяче полювання.

- Яке полювання? —  здивовано перепитав у неї чорний як смола хлопець. Джин спочатку глянула на нього один раз, і більше навіть не дивилася в його бік. Він лякав її, таких людей не було в її світі, зате легенди багато розповідали про чорних демонів, що з'являються з розломів і тягнуть людей в киплячу безодню.

- Дракони, —  знизала плечима Джин, немов це слово вже все пояснювало.

- А про вирвані язики можна детальніше? —  із сарказмом поцікавилася та сама досі  похмуро налаштована дівчина.

- Спочатку вас потрібно заховати в печері, а вже потім, вважаю, слід розповісти все з самого початку, інакше ви не зрозумієте, —   рішуче вимовила Джин. - Тримайтеся дерев і йдіть за мною. Там буде прохолодно. Тут недалеко.

Дуже скоро вони і справді дісталися до невеликої печери під схилом, де змучені подорожні впали прямо на землю. Стояти залишилася лише Джин.

- Це укриття мисливці використовують в негоду, —  пояснила вона, збираючись розпочати свою довгу і непросту розповідь. - Гаразд, я буду говорити серйозно, слухайте уважно, питання будете задавати потім. Дуже важливо, щоб ви мене почули, - Джин ще раз вгледілася кожному з них в обличчя.

- ... Повсюдно в моєму світі живуть люди і дракони. Причому, дракони панують, а люди лише підкоряються. Люди живуть в селищах, нібито своїм життям, багатше чи бідніше, кожен за здібностями і називаємося ми «наложниками». Так колись постановили дракони, бо ж справжня назва нашого народу вже давно поринула в минуле. Наші господарі, вони ж «владики», на вигляд звичайні люди. Ну як … не зовсім звичайні  —   бугаї із загадковими очима. Міцні, високі, сильні, але з незвичайною душею. Їх душа  — дракон. І владики можуть приймати форму своєї душі. Більшість драконів підступні, розумні і нещадні. Вони можуть милувати, можуть стратити, але частіше останнє. Владики не беруть з селищ данину пшеницею або хутром  —   вони збирають податки людьми. Забирають  юнаків і дівчат, які їм сподобалися, до своєї цитаделі. Хтось із них стає майстром, хтось слугою, а хтось «забавою». Є ще одна категорія —  раби. Рабами стають ті, хто провинився без права помилування. Тому що у владик є теж свої закони, порушуючи які наложники можуть назавжди опинитися закутими в ланцюги. Саме до рабів зазвичай і потрапляють безіменні. Їм виривають язики, щоб вони не змогли розповісти іншим наложникам про закони в їхніх світах, не змогли підбити на смуту і повстання. Напевно, з одного боку дракони побоюються чужинців, а з іншого зневажають. Пощастило, що ви опинилися під покровом лісу. Якби ви вискочили поряд із степовою вежею— вас одразу б зловили. Хоча, чи варто жити в таких муках? Краще відразу смерть…  Ну, тепер я слухаю вас.