Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Околодочний здивовано витріщився.

— Ви зауважили, що саме Лобаст сказав про убитого? Хлопчик вештався островом. До Гінди ходив. Його ж десь там і знайшли? — Тюрин зручніше вмостився у човні, готуючись до тривалої подорожі. Навіть розгорнув книгу Лазаруса.

— Так точно,— зітхнув околодочний.

— Я ж сподіваюся, місце злочину хтось охороняє? — Тюрин опустив очі на першу сторінку — вирішив знову перечитати з самого початку. Подумав, що у цій справі пригодиться знання місцевих вірувань.

— Так точно, городовий. Без вас нічого не чіпали,— невпевнено відповів околодочний.— Але тут така справа...

— Дуже добре, зекономимо час,— промимрив сищик.— Ваш городовий відвезе водяника і повернеться по нас. Давайте до нього.

Топчій кинув оком на шефа, зітхнув і зробив знак алконосту. Перевізник розпростав крила і, маневруючи ними, наче вітрилами, змінив курс човна.

Околодочний відвернувся, непомітно щось порахував на пальцях, знову поглянув на Тюрина, махнув рукою, мовляв, «чи пан, чи пропав — двічі не вмирати», і поліз до кишені по чергову порцію насіння.

III

Легенда про походження людиноподібних

Згідно з книгою Зорах, сувоями з глибин Мертвого моря, свідченнями Бен-Сіра, перший людиноподібний вибрався з темного, як колодязне дно, і звабливого, як перезріле сонце пустелі, черева Ліліт, Нечисть вірить, що демониця була вінцем творіння і першою жінкою Адама.

Бунтівна жінка постала зі слова й повітря, на відміну від першого чоловіка, створеного зі слухняної глини, Мала пекельне, як захід над Червоним морем, волосся, і безжальний, як поцілунки піщаного вітру, дух: Була рівною Адаму і не схотіла коритися. Виття перших собак і радісний сміх ознаменували її добровільний вихід з раю.

За брамою щось холодне і ніжне торкнулося внутрішньої поверхні стегна. Так зустріла Гаспида-спокусника, Він-бо і розповів, що на місце Ліліт уже обрано Єву, Прикро вразила першу жінку ся новина. Цілу годину сонце боялося виходити з-за хмар, і пекельна темрява тримала в обіймах першу землю, Такою сильною була лють Ліліт.

Довгими ночами, перетворюючи тіло на м’яку тінь, спостерігала за любощами мешканців Раю і нарешті пристала на пропозицію Гаспида. Навчила, як спокусити Адама. Сказала-бо: «Суть слабкості чоловіка — жінка», і звабив Гаспид Єву, і прокляття впало на першого чоловіка.

Ліліт сподівалася, що гнаний і упосліджений, беззахисний перед викликами страшного світу, він повернеться у її обійми. Й Адама зрадів Ліліт, торкнувся червоного волосся, де вже оселилися дрібні змії, поцілував випалені темрявою молочні очі, й Ліліт відчула, як потягнулося до неї спрагле чоловіче тіло. Знала-бо, що не забув перший чоловік її палкої натури. Та мить перемоги, як опала зірка, лише торкнулася Ліліт. Адам зітхнув, подивився у небо і простягнув руку Єві.

Від горя Ліліт стала дружиною Гаспида-спокусника і породила перших людиноподібних: лікантропа й упиря. Вона відмовилася від прощення. Відмовилася від подарунків Усевишнього. І сказала: «Нехай діти перших людей живуть на землі, у лещатах мізерної подоби. Мої ж діти матимуть усе: і сушу, і воду, і небо, і пекло».

Тюрин прочитав першу історію з «Легенд про Змія» і посміхнувся.

Про розпутну прародительку нечисті знав змалечку. Це була улюблена тема для старших хлопців, що тільки вчилися дивитися на жінок. Коли Тюрин запитав про Ліліт у матері, вона вкрилася червоними плямами й заборонила згадувати «ім’я блудниці». Пізніше Тюрин-молодший зважився запитати у батька. І той, на його подив, зняв з полиці книгу Лазаруса і прочитав легенду про походження видів, а матері сказав: «Ці казки — шлях до розуміння нечисті. Він має знати свого ворога».

«Ворога»,— Тюрин добре запам’ятав, що тоді батько вважав людиноподібних ворогами. Саме тому так сподобався матері.

Ще зовсім малому сину вона з захватом розповідала, що шрам на щоці Тюрин-старший отримав під час приборкування повстання упирів у 1863-му.

Все змінилося у погромну ніч 1892-го. Батько не просто зрадив — він сплутався з жінкою з нечисті. Цього мати не змогла пробачити.

Після втечі з маєтку вони переїхали до столиці Імперії і стали жити з ласки материного брата. Дядько був самотнім і скупим колезьким асесором і ненавидів нечисть ще дужче за сестру. Чи не щодня кляв Сашкового батька за зраду «ідеалів людей», а мати мовчала і казала всім, що удова.

Дванадцятирічний Олександр провів власну межу між роками біля батька і новим життям у столиці. Реальним, вартим уваги і спогадів було минуле, теперішнє — тимчасовою перепоною. Хотів одного — вивчитися, отримати свободу і знову поїхати до батька. Ріс відлюдкуватим. У гімназії отримав прізвисько «нечистелюба».

Перші роки постійно писав батькові. Звинувачував мати, що та ховає від нього відповіді.

Після закінчення реальної гімназії, за наполяганням дядька вступив до Юнкерського піхотного училища. Потім, таємно від рідних, попросився служити у Межі. Тюрин дістав місце у 33-му піхотному полку, що розміщувався у Полтаві — за двадцять верств від рідних місць. Наївно сподівався розшукати батька.

Лише за рік служби Олександру вдалося вирвався на батьківщину. Двадцятирічного Тюрина шокувало побачене.

Батько залишив усе людиноподібним, а сам, за словами волосного судді, переїхав у Київ, де й помер.

— При здоровому глузді залишив,— виразно наголосив чин, ховаючи хвоста під стіл.— Щось продав за безцінь, щось так подарував. Але все законно. Й ось,— суддя простягнув Олександру повідомлення про смерть батька від 1897-го. Лист був з київської Олександрівської лікарні. Якийсь чиновник написав, що за відсутності спадкоємців і рідних, Тюрина поховали на лікарняному цвинтарі.

Казенний папірець остаточно вибив Тюрина-молодшого з колії. Решту маєтку оглядав, як уві сні.

Під руїнами особняка вирив нору маленький зігнутий гмур. Він і розібрав будинок на дрова. Чорний від сажі та бруду чоловічок (як більшість зі свого роду, гмур займався ковальством) розповів, що батько власноруч спалив усі книги і папери. Гмур навіть показав купу попелу за будинком. У ній спав домовик. Ставок отримав болотяник, поставив гать і перетворив колись рибне місце на смердюче болото. За ліс у суді тягалися два лісовики. Нові власники маєтку злилися і фиркали на Тюрина, вважали, що хоче відібрати їхнє майно.

Вже на шляху додому якась божевільна русалка перестріла Олександра і гарячково зашепотіла про батька. «Знайди його, чуєш! Треба завершити почате»,— не відпускаючи руку, торочила нечисть.

Ошелешений Олександр ледве вирвався. В екіпажі усвідомив, що русалка залишила у подарунок книгу. Тюрин розгорнув обкладинку і вперше з часів дитинства прочитав: «Лазарус. Легенди про Змія. Рецензент Карл Еразмович Житоцький. Київ. Друкарня Кульженка. 1874 рік».

Довгі місяці по тому, згадуючи рідкісні старовинні томи, які батько