Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

у широкій дерев’яній діжці. Лицем скидався на старого сома, з довгими вусиками над товстою губою. Мав важке напівпрозоре тіло, заповнене темною рідиною. Великою жаб’ячою лапою Лобаст раз по раз зачерпував із сусідньої посудини дрібну рибу і закидав до широкого рота. Поряд у менших діжках плюскотілося з десяток старих аквусів.

Топчій затулив носа від важкого духу і представив начальника.

— За всієї поваги до вашої втрати, Лобасте Сигізмундовичу,— відкашлявся Тюрин,— але одного з вашої громади,— сищик показав на підозрюваного у діжці; голова водяника вивищувалася над водою так, щоб він зміг говорити,— знайшли неподалік від тіла Ющинського всього у крові. Я особисто не впевнений, що це зробив він,— Тюрин злегка нахилив голову. Чув би його зараз Скалонне, але Тюрин мав завоювати довіру водяників.— Проте підозри серйозні. Ваш же аквус, замість виправдатися, мовчить. А це тільки погіршує ситуацію,— не здавався Тюрин.— Хоч як його звати?

Старійшина закрутив очима, але не зронив і звуку.

— Бу-у-ульк,— нарешті вихопилося з широкого горла.— Бу-бульк. Брр-рр. Бу! — наче водоспад, пророкотав водяник. На подив Олександра Петрович, підозрюваний аквус із діжки розродився не менш гучною відповіддю. Тюрин багатозначно подивився на помічника.

— Лобасте Сигізмундовичу,— благально схилився Топчій,— прошу по-нашенському. Пан зі столиці.

Останню фразу проказав ніби вибачаючись, так що Тюрин незадоволено звів брови.

Великі риб’ячі очі старійшини водяників залишилися порожніми — він навіть не глянув на околодочного. Тюрин уже вирішив, що справи кепські, коли старійшина знову подав голос.

— Мокрий Лин,— повільно, ніби над силу, проказав Лобаст Сигізмундович.— На верфі з Сомським працював.

— І як Мокрий Лин може пояснити, чому ховався у кущах неподалік тіла, ще й у крові? — обережно запитав Тюрин.

Водяник з діжки знову щось голосно пробулькав.

— Рибу їв,— без жодних емоцій переклав старійшина.— Андрійка не вбивав. Людей злякався, тому і сховався.

— Слухайте,— Тюрина здивувала байдужість старійшини.— Я хочу дізнатися, хто вбив хлопчика. Поки що всі факти вказують на одного з ваших. Якщо ви мені не допоможете, я теж зроблю такий висновок.

Водяник з діжки видав ще одну трель. Лобаст Сигізмундович мовчки вислухав, кілька разів беззвучно плямкнув губами, ніби зважуючи, що казати, і промовив:

— Андрійко, бульк, наче та риба у воді, свободу любив. Джерельна дитина. Мав у собі подарунок Джерела Змієві, бульк,— показав Лобаст на зображення на стіні. Як і над калюжею, тут була намальована риба у колі.— Жодні сіті його не обмежували. Бувало, кілька день островом вештався. Так і цього разу. Востаннє його бачили за день до загибелі. Казав, до інших піде.

— До інших?

— Тих, що нижче за течією живуть,— тихо, наче занурюючись під воду, пробулькотів водяник.— Змієголовець дива у банках показував, бульк. Рибу заспиртовану, іншу наругу над природою...— (Інші водяники у курені незадоволено заплямкали риб’ячими губами).— У відьми теж цікавинок чимало. Ми б його ніколи не вбили.

Пузир замовк. Ще кілька разів клацнув щелепою, як викинута на берег риба, але звуку не подав. Як і в риб, обличчя водяників не видають жодних емоцій.

— Мокрий Лин посидить у нас, поки все не з’ясується,— проказав сищик.

Якусь мить нічого не відбувалося, а потім старійшина водяників несподівано голосно проказав:

— Бульк! Він наш! Маєте тут лишити.

Вперше у голосі Лобаста зазвучало обурення. Річкове царство заворушилося. Інші водяники у курені ледь чутно забулькали.

— Ми привели Лина сюди з поваги до ваших звичаїв. Але він — головний підозрюваний. Раджу подумати про його захист.

Тюрин махнув околодочному. Топчій демонстративно поправив портупею, накрив покришкою діжку з підозрюваним і штовхнув її до виходу. Попри те, що діжка сягала його голови, Топчій навдивовижу легко доправив її на ґанок. Тюрин, не зводячи очей з водяників, задкував за околодочним. Булькання посилювалося, але жоден з водяників поки що не зрушив з місця.

— Якщо раптом щось пригадаєте, знаєте, де мене знайти,— з дверей кинув Тюрин.

На майдані на них чекала нова неприємність. Здавалося, все село вишикувалося вздовж дороги і, як і водяники у курені старійшини, вороже булькало. Попри погрози Топчія, жоден не зголосився відтягнути діжку до човна. Тюрин повільно закасав рукави і став поруч з околодочним. Вуса Топчія нервово сіпалися, але й він прагнув зберегти лице.

Нарешті, пройшовши живий коридор з напівпрозорих рокітливих тіл, вони спустили діжку до човна і голосніше, ніж це було потрібно, наказали алконосту рушати.

*

— А ви казали, вони мирні,— Тюрин відтягнув комір від мокрої шиї і поглянув на Топчія.

— Та мирні,— вдарив рукою об човен околодочний.— Аквуси — закрита громада, зазвичай покірні. Не знаю, який ґедзь їх укусив.

Топчій досі стежив за берегом. Тіла водяників ледь угадувалися в кущах, але булькання не стихало. Здається, жоден не кинувся їх наздоганяти.

— За весь час служби хіба кількох водяників на крадіжках ловив,— Топчій зняв картуз і витер чоло.— Раз на чотири роки буває велика повінь. То вони, користуючись водою, витягують дріб’язок з подільських хат. Ну, вклоняються Джерелу. Але це дитячі забавки, без усіляких там тобі ритуальних жертвопринесень. Побий його лиха година, з цим убивством усе місто показилося.

— Може, Мокрий убив Ющинського, бо хотів помститися людині за смерть друга? — спробував знайти мотив Тюрин.

— Та у водяників і поняття такого — «друг» — немає. Крім того, хлопчика аквуси дуже шанували.

— А що це Лобаст про «подарунок Джерела Змієві» булькав? Ви зрозуміли, що це значить?

Очі Топчія перетворилися на щілинки. Він зазирнув в обличчя шефу і промовив:

— Та ясно що. Ходить тут одна легенда. Мати в дитинстві розказувала. Ніби Змій перед початком Великої війни отримав подарунки від старих богів і вождів усіх видів. А Джерело — саме таке старе божество. Так от, у казці ці подарунки змінили тіло і перетворили Змія-Обадію на великого непереможного воїна.

— Дивно, не пам’ятаю цієї історії. Треба перечитати,— Тюрин, ніби на підтвердження, дістав книгу Лазаруса.— Так, а як цей «подарунок» знову опинився у водяників?

— По смерті Змія,— Топчій без особливої цікавості глянув на зелений томик, заліз до кишені, витяг жменю насіння і задоволено крекнув. До нього повернувся звичний настрій.— Коли тіло мертвого Змія розрубали, то подарунки забрали дарувальники. Але ж то казки. Їх у Межі, он, на цілу книжку.

Олександр Петрович нагородив околодочного недовірливим поглядом, а про себе подумав, що і не за такі казки животи ріжуть. Фанатична віра іноді штовхає на найжахливіші вчинки.