Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

А ця — вогонь і цвіт дозрілого життя. А врешті… то здалось… чи ж метрики питати, Як серце молоде і на любов багате, Як перших любощів почався перший крок І легко віриться у молодість жінок, У їх невиннощі! Хоча двадцяте літо Ішло Тадеушу, хоч він побачив світу, Та, ксьондза строгого слухняний ученик, В суворій чистоті хлопчина жити звик; До того, хоч палкий, у поривах гарячий, Він був невинної, дитинячої вдачі. Тепер лиш, вирвавшись на волю з кайданів, З тієї волі він скористатись хотів. Свою красу він знав, а молодою кров’ю Удався в рід Сопліц, що в силі та здоров’ю Пишали. Мавши хіть до шаблі, до війни, Не конче до книжок хапалися вони. Тадеуш предківську одідичив породу: Був добрий верхівник, страху не відав зроду, Хоч зовсім не дурний, наук не пильнував І часу зайвого для них не віддавав: Волів з рушницею гасати серед поля Чи битись на шаблях. Була відома воля Для нього батькова: у війську мав служить, Тож мріяв про мундир і барабан щомить. Та дядько все змінив, сказавши оселитись На хуторі малім, а там і одружитись, І поле ріднеє орати й засівать; Пізніше ж обіцяв і весь маєток дать. Хлопчину гожого помітивши, сусідка Уважний погляд свій на нім спиняла зрідка, А далі все частіш. Стрункий, мов осокір, Рамена мав міцні і соколиний зір, Що в ньому молодість одвагою кипіла. Обличчя молоде йому щораз шаріло, Коли він поглядом красуню зустрічав. Та вже насмілився, вже прямо поглядав, — Дивилась і вона. їх очі променисті Горіли, стрівшися, немов свічки паристі. От по-французькому звертається вона: «Прибув із Вільна пан, отож новини зна, Літературний смак і всі його відміни?» Так мова постає і, ніби річка, плине — Про жанри, про пейзаж, про різних малярів, Про композиторів, балет і тенорів. Сусідка, досвідом у справах тих багата, І не Тадеуша могла б перелякати. Як учень, він і слів не віднайде таких, — А дуже б не хотів узятим буть на сміх За неосвіченість… Вона це примічає (Не зла учителька!) — і в інший бік звертає. Говорить про село, про клопоти, про нуд, Про те, як бавитись найліпше можна тут, Себе розважити і друзям дать розвагу. Все це в Тадеуші роздмухує відвагу, І, увійшовши в той давно знайомий круг, За півгодини він — її накращий друг! Вже навіть почали потроху й жартувати, Та сперечатися, та мило пустувати. Вона, узявши хліб, зліпила кульок три, До прецікавої готуючи ся гри, — І каже вибрати. Найближчу взяв він сміло. Сусідка в відповідь лиш усміхнулась мило, Підкоморівен двох той вибір засмутив… Сам, правда, змісту він у грі не зрозумів. Щось інше сталося на чоловічій лаві: Воронці Сокола уже не раді й страві, І тих, хто Куцого небачно боронив, Б’ють, не жаліючи, списами гострих слів, Словами дотепу, неначе оси, жалять І навіть поглядом немилосердно палять. Вже й не їдять, лиш п’ють, стискають кулаки, А Реєнт, у речах і висловах палкий (Був адвокатом, бач, раніше пан Болеста, Любив гучні слова і красномовні жести), Зібгався, скорчився і пальці виставляв, Що ними рухи псів предивно удавав. «Ату! — смикнули пси обидва, як годиться, Мов разом спущені курки два у рушниці, — Ату! Ату! Пішли, а заєць — смик убік, Пси також. — Пальцями показує те «смик». І ніби в зайця весь уявленого цілить. — Тут Сокіл — наперед, та бачу вже, що змилить, Бо заєць не дурний, бувалий заєць був. Коли ото собак іззаду він почув, — Праворуч плиг! Ату! — І пси наздоганяти Ліворуч фіть! Лови, бо утече, проклятий, До лісу утече! Кричу, трублю у ріг, Стискаю остроги… Мій Куций тут надбіг І — хап!» Тут запальний оратор та мисливий Руками перебіг, од захвату щасливий, У бік Тадеуша плигаючи, мов цап, І в ухо хлопцеві зненацька крикнув: «Хап!» Тадеуш як на те до милої красуні