Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

В розмові прихилив уста і щоки юні, Що й кучері її торкалися його. Не розуміючи, для чого і чогб Над ухом гість кричить, він швидко відхилився І, зашарівшися, круг себе подивився. Як сплетені гілки зненацька розірве Холодний буревій, що трощить і реве, Так слово голосне, гаряче аж до шалу, Обличчя схилені без жалю розірвало. Тадеуш змішаний, одначе, догадав. «Я знаю, Реєнте, — він лагідно почав, — Що Куций — славний пес, от тільки ще чи спритний?» «Іще б не спритний був мій песик фаворитний!» Тадеуш і на те: «Я поглядом одним Зумів у Куцому побачити стрункім, Що то коштовний хорт при різних полюваннях…» Ще не дослухавши і слів його останніх, Асесор затремтів, немовби став на приск, І на Тадеуша зиркнув, як василіск. Асесор не любив ні жестів, ані криків, Та хто його на бал або на сеймик кликав, Той добре знав його відгострений язик. Такі він жартики компонувати звик, Що навіть можна б їх в календарі вмістити. Умів усякого словами підчепити! Він і достатками давніше володів, Та за бенкетами, за вловами поплив Із щедрих рук його маєток, як солома. Служити змушений, він, як бував удома, Хортами тішився; хоч більше б він хотів Тримати на смиках, ніж тільки двоє псів, Бо над усе любив пишноту в полюванні, Та тільки й радості, що два хорти останні! І що ж? В одного з них тут славу відбирать? І він би витерпів, щоб одсічі не дать? Помалу зблизився, єхидно усміхнувся, Вильоти одхилив і в злості аж нагнувся: «Собака без хвоста — як шляхтич без двора. В собаки хвіст — усе! Це не дитяча гра: Допомагає хвіст, немов стерно, хортові. А пан, здається, вже вихвалювать готовий Собаку Куцого за те, що без хвоста? Який у цьому зміст? Яка у цім мета? Покличуся на суд прекрасної сусідки, Мосьпана юного досвідченої тітки. Вона із города недавно прибула І між мисливцями недавно зажила, Та більшим досвідом, напевно, володіє: З літами досвід наш і розцвіта, і зріє!» Тадеуш, нападом уражений таким, Спочатку стишився, неначе вдарив грім, А далі зір підвір сердитий і суворий… На щастя, чхнув якраз вельможний Підкоморій — Всі «віват» крикнули… Той голову склонив І в табакирку враз поважно задзвонив. Із злота щирого у нього табакирка, І діамант на ній блищить, неначе зірка, Всередині ж портрет: король то Станіслав,[24] Що Воєводі в дар колись її прислав На спомин і на честь. Дорогоцінний спадок Узяв з побожністю по батькові нащадок. Коли дзвонив у ню — ставала тишина. Отож таку він річ розважно почина: «Панове дорогі, ви, друзі і сусіди! Хоч ви й гарячитесь, а правду діти ніде: Сперечки ці не тут дається вирішать! В лісах та на полях — от де мисливська рать Діла розв’язує та судові позови: Хай Возний справу цю перенесе на влови! Узавтра має Граф приїхати до нас, Тож полювати нам приспіє саме час, Поїде й пан Суддя, і пані Телімена, І паничі, й панни уступлять у стремена, Та й Войський, певен я, не від таких розваг». І табакирку він старенькому простяг. Пан Войський за весь час не вимовив ні слова, Відколи в Реєнта з Асесором розмова Та спірка почалась. Досвідчений ловець, Дивився він на всіх, як на дітей отець, І мружив погляди. От взяв він табакирку, Понюхав — чхнув — мовчить. Нарешті мовив гірко: «Ох, як це все мене дивує і смутить! Що мали б то старі мисливці говорить, Коли б із них котрий змагання це побачив! Про що колотитесь? Про куций хвіст собачий! Що Рейтан би сказав, стрілець серед стрільців? Мабуть би, знов себе похоронить велів! А Несьоловський[25] вам сміявся б просто в вічі, Теперішніх ловців новий уздрівши звичай. У нього гончаки — чи де найти таких? З тенетами стоїть там сто возів тяжких, І двісті він стрільців напоготові має, — А на облави вже ніколи не рушає, Бялопетровича