Читати книгу - "Дракула"

бо це було десь між п’ятою та шостою годинами, – я почав шукати щось почитати, бо мені не хотілося без дозволу графа блукати зáмком. У цій кімнаті не було нічогісінько – ані книжок, ані газет, тут не було навіть ніяких рукописних матеріалів. Тому я відчинив двері і виявив щось на кшталт бібліотеки. Двері напроти не піддалися, бо були замкненими.

На моє велике задоволення, я знайшов у цій бібліотеці велику кількість книжок англійською мовою – вони займали цілі полиці, а ще я знайшов підшивки журналів та газет. Стіл у центрі кімнати був завалений англійськими журналами та газетами, хоча серед них не було жодного свіжого примірника. Книги ж траплялися з найрізноманітнішої тематики: історії, географії, політики, політичної економії, ботаніки, геології, права; всі вони стосувалися Англії, її життя, традицій та звичаїв. Там були навіть такі довідники, як Лондонський довідник, «Синя» та «Червона» книги,[4] альманах Вітакера, Армійські та Флотські списки і – що мені було особливо приємно бачити – Список правників.

Поки я роздивлявся книги, відчинилися двері і увійшов граф. Він сердечно привітав мене і висловив сподівання, що я добре відпочив. По тому він продовжив:

– Радий, що ви знайшли, як сюди пройти, бо певен, що тут є для вас багато цікавого. Ці друзі – він поклав свою руку на книги – були моїми добрими помічниками і протягом декількох останніх років, відтоді як я вирішив поїхати до Лондона, я провів з ними багато приємних годин. Через них я пізнав вашу велику Англію, а пізнати її – означає полюбити. Я прагну пройтися людними вулицями вашого величезного Лондона, поринути у вир і метушню його мешканців, жити їхнім життям, співпереживати переміни, смерть – і все-все, що робить життя життям. Але нічого не вдієш! – Поки що я знаю вашу мову лише з книжок. Сподіваюся, що ви, мій друже, допоможете мені правильно розмовляти.

– Але ж, графе, – відказав я, – ви добре знаєте англійську і чудово нею розмовляєте!

Той вклонився мені із серйозним виглядом.

– Спасибі, мій друже, за вашу аж надто схвальну оцінку, але боюся, що пройшов лише невелику частину того шляху, який маю пройти. Так, я знаю граматику і слова, але ще не знаю, як їх вимовляти і правильно вживати.

– Та ні ж бо, – переконував я його, – ви розмовляєте напрочуд гарно.

– Не думаю, – відповів граф. – Я добре розумію, що якби я перебрався до Лондона і почав би там розмовляти англійською, то не було б жодного, хто не розгледів би в мені чужинця. Це мене не влаштовує. Тут я – аристократ, магнат; мене знають і поважають простолюдини, бо я – пан. Але іноземець у чужій країні – це ніхто, люди його не знають, а не знати – означає ставитися абсолютно байдуже. Я буду радий, якщо стану як решта, щоб, побачивши мене або почувши мою англійську, ніхто б не зупинився і не сказав: «Диви! Чужинець!» Я так довго був паном, що мені хотілося б і надалі себе ним відчувати – або принаймні, щоб ніхто не став моїм паном. Ви прибули сюди не тільки як посланець мого друга Пітера Хокінса, що з Ексетера, аби пояснити мені все про мій новий маєток у Лондоні. Ви, сподіваюся, побудете тут зі мною певний час, щоб упродовж наших бесід я мав би змогу навчитися англійської вимови, і я хотів би, щоб ви вказували мені на мої – навіть найдрібніші помилки у вимові. Перепрошую, що мене сьогодні так довго не було, але ви, я певен, виявите поблажливість до того, хто має на руках так багато справ.

Звичайно ж, я всіляко запевнив його у моїй поблажливості і спитав, чи можна мені заходити до цієї кімнати, якщо я того забажаю. Граф відповів:

– Так, звичайно, – і додав: – У цьому замку ви можете заходити куди захочете, окрім тих кімнат, де замкнені двері, і, природно, окрім тих місць, куди ви заходити не захочете. Існують певні причини, через які все в цьому замку є таким, яким воно є, і якби ви дивилися на речі моїми очима і знали те, що знаю я, то, можливо, краще б на цьому розумілися.

Я відповів, що не маю сумнівів щодо цього, і він продовжив:

– Ми в Трансільванії, а Трансільванія – це не Англія. Наші звичаї відрізняються від ваших, і ви обов’язково зіткнетеся тут із багатьма дивними речами. Більше того, судячи з тих ваших вражень, про які ви мені розповіли, вам уже довелося пізнати декотрі із цих дивних речей.

Сказане спричинилося до тривалої розмови; а оскільки видно було, що граф хотів поговорити – нехай лише самої розмови заради – то я поставив йому багато запитань стосовно того, що вже встигло зі мною трапитися або впало мені в око. Інколи він ухилявся від теми розмови або ж робив вигляд, що не розуміє, про що йдеться, але загалом відповів на всі мої запитання цілком щиро. Плинув час, розмова тривала, я посміливішав і запитав мого господаря про деякі дивні речі, що трапилися попередньої ночі: наприклад, чому візник ходив туди, де виднілися голубі вогники. Чи правда, що ці вогники вказували місце, де сховали золото? Граф пояснив мені, що, як заведено вважати, раз на рік у певну ніч – фактично це була ніч учорашня, коли, за повір’ям, усі злі духи отримують необмежену владу – над кожним місцем, де було сховано скарб, можна бачити голубий вогонь.

– Можна майже не сумніватися в тому, – продовжив він – що в місцях, через які ви проїжджали минулої ночі, ховали скарби, бо за цю землю століттями воювали валахи, саксонці і турки. Гадаю, в цих краях немає жодного фута землі, не политого людською кров’ю – кров’ю патріотів або завойовників. У давнину траплялися лихі часи, коли австрійці та угорці приходили сюди цілими ордами, а патріоти виходили їм назустріч, щоби дати відсіч – чоловіки й жінки, старі й малі; вони чекали їхнього приходу на скелях, які височили над перевалами, і намагалися знищити нападників, навмисне влаштовуючи обвали каміння. Коли ж загарбники святкували перемогу, то їм діставалося дуже мало, бо все цінне, що було, люди ховали у рідну землю.

– Але як же ці скарби, – запитав я, – так довго не могли знайти, коли їх можна було легко виявити за допомогою таких надійних покажчиків? – Граф посміхнувся, і губи, піднявшись, якимось дивовижним чином оголили ясна з довгими, гострими, як у собаки, зубами. Потім відповів:

– Тому що наш селянин