Читати книгу - "Дракула"

у глибині душі – бовдур і боягуз! Ці вогні з’являються лише однієї ночі, а цієї ночі жодна людина у наших краях не висуне і носа зі свого помешкання без крайньої на те потреби. До того ж, ясновельможний пане, якщо б навіть хтось це і зробив, то він не знав би, як вчинити. І навіть той простолюдин, котрий, як ви розповідали мені, позначив те місце, де був вогонь, не знатиме, де його шукати вдень – попри те, що він сам його позначив. Б’юся об заклад, ви не зможете знайти ті місця знову!

– Тут ви маєте рацію, – відповів я. – Я навіть гадки не маю, де їх шукати.

Після цього ми перейшли до інших тем. Нарешті граф мовив:

– Нумо розкажіть мені про Лондон і той будинок, який ви для мене знайшли!

Вибачившись за свою недбалість, я пішов до моєї кімнати, щоб дістати папери з валізи. Упорядковуючи їх, я почув у сусідній кімнаті бряжчання порцеляни та срібла, а проходячи через неї, побачив, що зі столу прибрали посуд і засвітили лампу, бо на той час вже сутеніло. Лампу засвітили і в кабінеті, тобто у бібліотеці; я застав там графа, який лежав на дивані і читав, причому не що-небудь, а Англійський путівник Бредшоу. Коли я увійшов, він прибрав книги та папери зі столу, і ми поринули у всілякі плани, документи і цифри. Графа цікавило буквально все, тому він засипав мене величезною кількістю запитань про будинок та його околиці. Видно було, що він доклав максимум зусиль, щоби заздалегідь дізнатися якомога більше про свій майбутній маєток, бо наприкінці стало ясно, що він знав про предмет нашої розмови набагато більше, ніж я. Коли я вказав йому на це, він відповів:

– Так, друже мій, але чому б ні? Коли я приїду туди, то буду сам-самісінький, поряд не буде мого друга Харкера Джонатана, щоб виправляти мене і допомагати; о, перепрошую! Джонатана Харкера – тут я за нашим звичаєм поставив прізвище перед ім’ям. Він перебуватиме в Ексетері, на відстані багатьох миль і, можливо, працюватиме над офіційними паперами разом з іще одним моїм приятелем, Пітером Хокінсом. Ось так!

Ми почали з усією ретельністю вивчати справу купівлі маєтку в Перфліті. Після того як я виклав йому факти, заручився його підписом під необхідними документами і написав супровідного листа, щоби усе це надіслати містеру Хокінсу, граф спитав мене, як це я примудрився натрапити на таке підходяще місце. У відповідь я зачитав йому зроблені мною у той час нотатки, котрі я й наводжу тут:

«У Перфліті, на якомусь путівці, я наштовхнувся саме на те, що, здається, і потрібно було знайти, до того ж там висіло уже добряче вицвіле оголошення про продаж цього маєтку. Саме місце огороджено високою стіною, збудованою у старовинному стилі з величезних кам’яних брил, яка явно не ремонтувалася впродовж багатьох років. Зачинені ворота зроблені з товстелезних дубових дощок та заліза, геть роз’їденого іржею.

Цей маєток називається Карфакс; його назва є, вочевидь, перекрученим старовинним «Катр Фас», що означає «чотири сторони», бо сам будинок має чотири сторони, котрі збігаються з частинами світу на компасі. Загалом площа маєтку становить приблизно двадцять акрів, повністю оточених вищезгаданою солідною кам’яною стіною. У маєтку багато дерев, завдяки чому деякі ділянки мають похмурий вигляд; є також глибокий ставок або ж маленьке озеро з темною водою, котре, мабуть, живиться якимись підземними джерелами, оскільки вода є чистою і зі ставка витікає пристойного розміру струмок. Будинок є дуже великим, і споруджений він, на мою думку, не коли-небудь, а мабуть аж у середньовіччя, бо одна його частина збудована із товстелезного каменю і має лише кілька вікон високо угорі, причому всі вони захищені масивними залізними ґратами. Це виглядає як частина фортеці, а поруч розташована стара капличка, або ж церква. Я не зміг до неї потрапити, бо не мав із собою ключа до дверей, що вели з будинку до каплиці, але натомість я зробив своїм «Кодаком» декілька її фотографій з різних точок. Сам будинок було добудовано пізніше, але у вкрай недбалий спосіб, тож про площу, яку він займає, – а вона, вочевидь, є чималою – я можу лише здогадуватися. Розташованих поруч будинків дуже мало; один із них є недавно зведеною спорудою, яку перетворили на приватний притулок для психічно хворих. З самого маєтку його, однак, не видно».

Коли я закінчив читати, граф сказав:

– Я задоволений тим, що будинок старовинний і великий. Сам я належу до старовинного роду, тому переїзд до нового будинку для мене є смерті подібним. Помешкання не обживається за один день, і взагалі: день-другий – і не помітиш, як століття промайнуло. Я також у захваті від того, що там є старовинна каплиця. Нам, трансільванським аристократам, важливо знати, що наші кості не покоїтимуться разом із простими смертними. Я не прагну ані розваг, ані веселощів; мені не потрібна яскрава чуттєвість щедрого сонячного світла та іскристих вод, котрі так до вподоби молодим і безтурботним. Я вже немолода людина, і моє серце, в якому уже довгі роки живе туга за померлими, не є схильним до веселощів. Більше того, стіни мого замку зруйновані; майже скрізь панує морок, а вітер дихає холодом через розбиті парапетні стінки та вибиті шибки. Я люблю прохолоду і тінь, люблю бувати, коли забажаю, наодинці зі своїми думками.

Не знаю чому, але ці слова суперечили виразу його обличчя, а може, сама форма обличчя надавала його посмішці лиховісного та похмурого вигляду.

Незабаром граф, вибачившись, полишив мене, попросивши до того скласти докупи усі мої документи. Якийсь короткий час його не було, тож я почав придивлятися до книжок, що були довкола мене. Однією з них був атлас, відкритий – ясна річ – на Англії; схоже було, що саме цією картою користувалися найбільше. Поглянувши на неї, я побачив, що деякі місця обведені маленькими кружальцями, а придивившись, помітив, що одне з них було поблизу Лондона з його східного боку – вочевидь там, де знаходився новий маєток графа, а двома іншими були Ексетер і Вітбі, що на Йоркширському узбережжі.

Проминула, мабуть, ціла година, перш ніж граф повернувся.

– Ага! – сказав він. – Усе ще сидите над вашими книжками? От і добре! Але вам не слід працювати увесь час. Ходімо, мене сповістили, що вечерю подано.

Він узяв мене під руку, і ми пішли до сусідньої кімнати, де на столі на мене чекала розкішна вечеря. Граф знову вибачився, бо вже