BooksUkraine.com » Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

112
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 48
Перейти на сторінку:
наприклад, наказав додати до загального проєкту сушильню в кутку саду (мамі кортіло мати сушильню), оптимізував планіметрію, щоб виділити місце для прасувальні (мамі хотілося ще й прасувальню). Наказав додати купу додаткових кімнаток, таких як комірчина для віників і швабр у кухні, ще одна під сходами, і сотню заглибин, виступів, кутків і загашників, що (знову таки, за словами Вейна) неймовірно покращили якість нашого життя.

А в самому будинку ще й досі не заізольована проводка, плитка на підлозі крива, наличники не встановлено. І вже минуло десять років. Врешті, звідки мені знати, що таке «наличники», якби їх не згадували у безкінечних сварках? За словами Вейна, виконроб хотів нас обхитати, втюхавши нам свої дешеві наличники, як золоті. Але Вейн не пальцем роблений, він наказав викреслити їх із кошторису, а на цю суму збудувати сушильню. Наличники він би згодом поставив сам, запевняв він. Але потім знайшлося безліч ускладнень, то одне, то інше, — я вже не знаю, що там сталось, — але тепер про них уже ніхто навіть не згадує.

Уже той факт, що город можна скопати лише на Дятловій ділянці, спричинений обхитуваннями тих часів. За кошторисом виконроб передбачив, що землю під садок буде вирівняно і зверху завезено ґрунту на тридцять сантиметрів завтовшки. Вейн заявив, що витрати на ґрунт — нечуване здирництво. Про садок він сам подбає, попросить у друга дорожню фрезу (у нього купа друзів з важкою технікою), а в іншого друга, який має свій виноградник, розживеться доброю землею. Але потім йому довелося займатися крамницею, занедужала його мати, у нього виникли проблеми з кредиторами, і врешті ту землю так і не завезли, фрези ми не побачили.

Кілька тижнів поспіль щонеділі я прокидався від гучної лайки. То Вейн намагався скопати ділянку землі, але щоразу, коли вганяв заступ у землю, натикався на камінь, черепки, шматок цементу. Виявилося, що клятий виконроб скористався нашим двором як звалищем для будівельних відходів. Таким чином замість тридцяти сантиметрів родючого ґрунту у нас півметра каміння, покритого тонесеньким шаром землі.

«То й на краще, — заявив Вейн, — все одно наш садок погано освітлюється сонцем, ніякого городу б не вийшло». А оті каменюки, що їх він навикопував, згодилися для будівництва чудових огорож сухої кладки для клумб. Якщо вирішиш купити такі гарні, пласкі камені, з тебе здеруть за них, як за золоті злитки. А виконроб їх викидає. От йолоп!

**

Справжнє ім’я Дійниці — Кеті. Наша з нею розмова вийшла за рамки звичайного «чао» лише одного разу, коли я забув ключі, бабці не було вдома, і мені довелося чекати на маму вдома в Дятла.

Вона не з тих, хто намагається викликати симпатію, доволі скандальна і дуже грубо поводиться із паралітичкою, гримає на неї, покрикує як на худобу, безцеремонно смикає і перевертає її, незважаючи ані на поважний вік, ані на стан здоров’я старої.

Я спостерігав за нею і думав: прийде день і в мене теж буде Дійниця, яка начепить на мене черевики на липучках, годуватиме мене з ложки, мінятиме підгузника, горланитиме на вухо обра́зи, якщо наважусь не послухатися. Звісно, про те, щоб це робили моя дружина, діти чи внуки, навіть мови не може бути. Нікому не хочеться вовтузитись зі своїми літніми родичами, від яких неприємно тхне, з їхніми перепадами настрою. Якщо добре подумати, якщо уявити собі брудні труси бабці, їхній сморід, то ось тобі й на! — ідея, що можна заплатити комусь, хто робитиме це за тебе, п’янить, як цвіт гліцинії наприкінці травня.

Відтоді, як сталася крадіжка, Кеті практично зникла безвісти. Дятел про неї не згадує, бабця вдає, ніби її взагалі ніколи не існувало. Коли мама запитала напряму, отри­мала туманну відповідь: неясно, чи то Кеті звільнили з роботи без попередження, чи то вона зникла з власної волі. Друга версія, звичайно, підтвердила б підозри бабці щодо змови доглядальниць-румунок з їхніми земляками-бандитами. А перша версія (знову-таки, якщо бабця має рацію!) наражає Дятла, а разом із ним і нас, на скору помсту.

Тепер за паралітичкою наглядає Дятел, самостійно. Ніхто з родичів ніколи не приходить, щоб йому допомогти. Бабця теж не рветься. Інколи чую, як він лається на діалекті, погрожує дружині надавати їй ляпасів або штурханів, ніби неслухняній дитині. Щоб не втручатися, щоб не довелося говорити з ним про це, ми вдаємо, що всі ті погрози віртуальні, або прикидаємось, ніби не чуємо.

**

То, може, зараз слід написати про мого батька? Почну з того, що через півроку після того, як мама його покинула, він емігрував до Ікапуї, що в федеральному штаті Сеара в Бразилії. Тепер він, як головний агроном «Алмейда Трейдінґ Інтернешенел», займається насамперед вирощуванням дині та папаї, але й інших фруктів, чиї назви закінчуються на «-ава», «-уя» та «-оя».

Я ще до нього не їздив у гості, він сам приїжджає двічі на рік. Каже, що там йому доводиться працювати, не розгинаючи спини, що місце — не дуже, хоча й на морському узбережжі, доводиться скрізь ходити під охороною, щоб захиститися від зголоднілих банд, які нишпорять навколо офісу компанії та складів.

Гадаю, йому там не дуже солодко живеться. Мама постійно скаржиться, що він дає їй мало грошей, що колишній чоловік її подруги, який працює докером, надсилає тій більше. Сором, та й годі! Щоб купити нам підручники для школи, мамі довелося позичати у Вейна. Отже, коли одного дня я таки не стримаюся і пошлю того Вейна під три чорти, він запросто зможе дорікнути мені, що я невдячний, що він зробив усе, аби я вчився, що якби сподівався на допомогу свого «вченого татка», то довелося б мені чекати до нових віників. Вейн терпіти не може тих, хто вивчився в університеті й отримав диплом. На його думку, це один із способів обхитати. Той факт, що він відбив мою матір у її дипломованого чоловіка, напевно, сповнює його гордості і разом з тим виправдовує його вчинок як захисну реакцію.

Сьогодні я розмовляв із татком по телефону. Він запитував, які в нас новини, і я розповів йому про крадіжку. Він вважає, що ні доглядальниця-румунка, ні «Преторіанці» до неї не причетні. Сказав, що то справа рук якогось злидня-бідолахи. І перевів розмову на банду хлопчаків, які намагалися обікрасти склад його компанії. Одного охоронці застрелили. Наприкінці татко сказав, щоб я не хвилювався. Хоча Вейн і... (тут він ужив вираз на діалекті, який означає приблизно «блазень», але разом із тим «зарозумілий, пихатий»), однак правда й те, що

1 ... 7 8 9 ... 48
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Подібні книжки до «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"