Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

– Далеко вже не хлопчик!

– Але часом мені доводиться повторювати йому по два-три рази, поки він зрозуміє. Я маю все продумувати, бути скрізь водночас! Увесь час у поїздках я диктую листи писарям – пишу детальні інструкції, щоб син міг виконати все як слід… Я майже не відпочиваю, не сплю майже! А тепер, коли я повернувся додому, відвоювавши собі трохи спокою, з’являються нові складнощі! Навіть ти, мамо, відмовляєш мені в праві мати наложницю, як це роблять інші чоловіки – ти розлючена на мене…

Стара перервала його.

– Я не серджуся. Я потішена. Тепер за тим, що відбувається в будинку, цікаво буде спостерігати. Та все ж, коли ти знову поїдеш на Північ, краще тобі взяти дівчину з собою.

– Її місце тут, у моєму домі. І горе тому, хто наважиться погано поставитися до неї.

– Річ не в поганому ставленні. Але сухий хмиз швидко розгоряється. Багато жінок, кажуть, це ніби клубок змій…

Іса замовкла й повільно пояснила:

– Нофрет вродлива. Але пам’ятай, як сказано: «Чоловіки втрачають розум від лику вродливих жінок, дарма що за мить ті перетворюються на безбарвні каріолі…»[3]

Глибоким голосом вона процитувала:

– «І хоч на коротку скороплинну хвилину життя стає схожим на сон, та наприкінці завжди приходить смерть…»[4]

Розділ четвертий. Розлив: місяць третій, день п’ятнадцятий

Імхотеп слухав Собекові пояснення щодо продажу деревини в похмурій тиші. Його обличчя дуже почервоніло, а в скроні пульсувала жилка.

Невимушеність потроху полишала Собека. Він збирався говорити з погордою, але помітивши, що батько супиться дедалі сильніше, почав затинатися й сумніватися в собі.

Зрештою, Імхотеп нетерпляче його перервав.

– Так, так, так – ти думав, що знаєш більше за мене, і відступив від моїй вказівок – завжди те саме, варто мені лишень поїхати й не допильнувати… – Батько зітхнув. – Що з вами, хлопці, стане, коли мене не буде, навіть уявити не можу!

Але Собек не відступав:

– Ми могли отримати більший прибуток, тож я ризикнув. Не можна ж вічно бути дріб’язковими й обережними!

– В тобі немає і краплі обережності, Собеку! Ти надто необачний і самовпевнений, і неправильно все оцінюєш!

– Хіба в мене буває можливість чинити, як я вважаю за потрібне?

Імхотеп сухо відказав:

– Саме так ти зробив цього разу – пішов усепереч моїм прямим наказам…

– Наказам? То я мушу завжди виконувати накази? Я ж дорослий чоловік!

Утративши самовладання, Імхотеп заволав:

– Хто годує тебе? Хто тебе одягає? Хто дбає про твоє майбутнє? Хто постійно тримає в голові твій добробут, та що там твій – добробут усієї родини. Коли ріка обміліла і нам загрожував голод, хіба не я влаштував так, що нам постачали їжу з півдня? Тобі пощастило, що в тебе такий батько, який про все дбає! І чого я прошу натомість? Лише того, щоб ви старанно працювали, робили все якнайкраще й виконували вказівки, які я вам надсилаю.

– Так! – закричав Собек. – Ми маємо гарувати на тебе, як раби, аби ти міг купувати золото й прикраси для своєї наложниці.

Імхотеп підійшов до нього, тремтячи від люті.

– Нахабне ти хлоп’я – отак говорити з батьком. Стережися, бо я вижену тебе з дому, і ти зможеш іти, куди заманеться!

– Це ти стережися, бо я візьму й піду. В мене багато ідей, і я скажу тобі, хороших ідей, які допомогли б нам розбагатіти, якби руки в мене не були зв’язані жалюгідною обережністю і якби я міг діяти на свій розсуд.

– Ти закінчив?

Тон Імхотепа був зловісний. Собек, дещо знеохочений, сердито пробурмотів:

– Так, так, мені більше нема чого сказати – поки що.

– То піди подбай про худобу. Нема часу розсиджуватися.

Син розвернувся і сердито покрокував геть. Нофрет стояла неподалік, і коли він проходив повз, скоса глянула на нього й засміялася. Від її сміху в обличчя Собеку вдарила кров – він насупився й підійшов до неї. Вона стояла нерухомо, зневажливо позираючи на нього з-під напівприкритих повік.

Той щось пробурмотів і знов пішов, куди йшов. Нофрет знову засміялася, а потім рушила туди, де Імхотеп розбирався тепер із Яхмосом.

– Що на тебе найшло, що ти дозволив Собекові втнути таку дурість? – роздратовано запитав батько. – Ти мусив запобігти цьому! Хіба ти не знав, що він не розуміється на купівлі й продажі? Він думає, що все буде так, як треба йому.

Яхмос вибачливо відповів:

– Батьку, ти не розумієш, як мені складно. Ти сказав мені доручити продаж деревини братові. Тож мені довелося довіритися його думці.

– Думці? Думці? Він не має права на думки! Він має робити те, що я йому наказав, а ти маєш допильнувати, щоб він саме так і чинив!

Син почервонів.

– Я? А яке я маю на те право?

– Яке право? Те, що я тобі дав.

– Але ж у мене немає жодного статусу. Якби я був твоїм законним помічником…

Підійшла Нофрет, і він замовк. Дівчина позіхала, крутячи в руках червоний мак.

– Ти не зайдеш до маленької альтанки біля ставка, Імхотепе? Там прохолодно, там на тебе чекають фрукти і кедійське пиво. Певна річ, ти вже закінчив віддавати накази.

– За хвилину, Нофрет, за хвилину.

Нофрет защебетала ніжним глибоким голосом:

– Ходімо зараз. Я хочу, щоб ми пішли зараз…

Імхотеп мав задоволений і дурнуватий вигляд. Яхмос заговорив швидко, щоб випередити батька.

– Давай спершу обговоримо нашу справу. Це важливо. Я хочу попросити тебе…

Нофрет звернулася просто до Імхотепа, повернувшись боком до його сина.

– Хіба ти не можеш робити що хочеш у власному домі?

Імхотеп грубо обірвав Яхмоса:

– Іншим разом, мій сину, іншим разом.

Батько пішов за Нофрет, а Яхмос лишився на ґанку й дивився їм услід.

З будинку вийшла Сатіпі й підійшла до чоловіка.

– Ну, – жваво запитала вона, – ти з ним поговорив? Що він сказав?

Яхмос зітхнув.

– Не будь така нетерпляча, Сатіпі. Момент був… не слушний.

Дружина видала сердитий вигук.

– О так, ну що ти міг іще сказати! Ти завжди так кажеш. Правда в тому, що ти боїшся свого батька, бо ти лякливий, як та вівця, бекаєш і мекаєш і не поводишся поряд із ним, як чоловік! Хіба ти не пам’ятаєш, що обіцяв мені? Із нас двох, чоловік – я! Ти обіцяв, ти казав: «Я поговорю з батьком першого ж дня». І от що відбувається…

Сатіпі замовкла – перевести подих, а не тому,