Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Нофрет стояла нерухомо. На її губах блукала легка посмішка, у якій була радше зневага, ніж бажання сподобатися. В неї були зовсім прямі чорні брови, шкіра насиченого бронзового кольору й такі довгі й пухнасті вії, що за ними було важко розгледіти очі.

Родина, спантеличена, мовчки витріщалася на неї. З легким роздратуванням у голосі Імхотеп прорік:

– Ну ж бо, діти, привітайте Нофрет. Хіба ви не знаєте, як вітають наложниць, яких батько привозить додому?

Непевно, затинаючись, родина привітала Нофрет. Імхотеп із перебільшеною сердечністю, яка мала, певно, приховати його зніяковіння, жваво промовив:

– Це вже краще. Нофрет, зараз Сатіпі, Кайт і Ренісенб відведуть тебе в жіночу половину. Де скрині? Їх винесли на берег?

Дорожні скрині з округлими кришками почали виносити з баржі. Імхотеп звернувся до Нофрет:

– Твої прикраси і вбрання у повній цілості. Пропильнуй за тим, як їх розкладатимуть.

Потім, коли жінки пішли, він повернувся до синів.

– Як тут наше господарство? Усе гаразд?

– Нижні поля, які ми дали в користування Нахт… – почав був Яхмос, але батько його обірвав:

– Жодних подробиць, милий Яхмосе. Подробиці можуть зачекати. Сьогодні ми розважаємося. Завтра ти, я та Горі візьмемося до справ. Давай, Іпі, ходімо в будинок. Який ти вже високий, вищий за мене!

Собек сердито крокував за батьком та Іпі. Він пробурмотів на вухо Яхмосові:

– Прикраси та вбрання, чув? Ось куди пішли прибутки від північних земель. Наші прибутки.

– Тс-с, – прошепотів Яхмос. – Батько почує.

– Ну то й що? На відміну від тебе, я його не боюся.

Коли вони вже опинилися в будинку, Генет прийшла в Імхотепів покій, щоб приготувати все для купелі господаря. Вона розсипалася посмішками.

Імхотеп перестав випромінювати захисну привітність.

– Ну, Генет, що скажеш про мій вибір?

Хоча чоловік і збирався в цій ситуації діяти з позиції сили, та все ж добре знав, що приїзд Нофрет викличе бурю – принаймні в жіночій половині будинку. Генет була не така. Надзвичайно віддане створіння. Вона його не розчарувала.

– Вона вродлива! Дуже вродлива. Яке волосся, яка фігура! Вона тебе варта, Імхотепе, що іще я можу сказати? Твоя мила дружина була б рада, що така супутниця розраджуватиме тебе.

– Гадаєш, Генет?

– Упевнена, Імхотепе. Після стількох років скорботи настав час знову радіти життю.

– Ти добре її знала… Я теж відчув, що настав мені час знову почати жити, як справжній чоловік. А кгм… дружини моїх синів і моя донька – вони, певно, поставляться до цього з огидою?

– Дарма, якщо так, – сказала Генет. – Зрештою, хіба вони не залежать від тебе в цьому будинку?

– Так, дійсно, ти маєш рацію, – погодився господар.

– Твоя щедрість дає їм їжу та одяг – їхній добробут цілком залежить від твоїх зусиль.

– Так, дійсно, – зітхнув Імхотеп. – Я постійно працюю заради них. Часом я замислююся, чи розуміють вони взагалі, чим зобов’язані мені.

– Треба тобі їм про це нагадати, – додала Генет, киваючи головою. – Я от, твоя слухняна віддана Генет, ніколи не забуваю, скільки ти для мене зробив, але діти часом егоїстичні й бездумні і, певно, вважають себе страшенно важливими, забуваючи, що лише виконують те, що ти наказав.

– Справді, ти говориш дуже правильні речі, – сказав господар. – Я завжди вважав тебе мудрою, Генет.

Служниця зітхнула:

– Якби ж то інші так вважали.

– Що сталося? Невже хтось був нечемним із тобою?

– Та ні, ні, тобто, вони це роблять не навмисне. Те, що я невтомно працюю (і праця приносить мені радість) – звична річ для них, але добре лагідне слово могло б усе змінити.

– Це те, що я завжди зможу тобі дати, – запевнив Імхотеп. – І цей дім – твій дім назавжди, пам’ятай.

– Ти дуже добрий, господарю. – Вона помовчала й додала. – Раби чекають на тебе у купальні. Вода вже готова. А коли ти помиєшся і вдягнешся, зайди до матері, вона просила.

– А, мати. Так, так, звісно…

Чоловік ніби раптом зніяковів. Аби приховати зніченість, він швидко сказав:

– Звісно, я і так збирався, передай їй, що я навідаюся до неї.

* * *

Іса, вбрана у свою найкращу лляну сукню з брижами, дивилася на сина з іншого боку покою з якоюсь сардонічною втіхою.

– Ласкаво прошу, Імхотепе. То ти повернувся до нас – і не сам, як я чула?

Імхотеп, випростуючись, дещо зсоромлено відповів:

– О, то ти вже чула?

– Звісно. Дім гуде від новин. Кажуть, дівчина вродлива й дуже молода.

– Їй дев’ятнадцять, і так, вона гожа з лиця.

Мати розсміялася – старече зловісне клекотіння.

– Зрозуміло, – мовила вона. – Яким на світ показався, таким і під старість зостався.

– Мамо, люба. Чесне слово, я не розумію, про що ти.

Іса стримано відповіла:

– Ти завжди був дурнем, Імхотепе.

Той наїжачився й обурено залопотів. Хоч Імхотеп і пишався власною важливістю, матері завжди вдавалося пробити броню його самооцінки. В її присутності він завжди ніби зменшувався. Слабкий саркастичний блиск її майже невидющих очей щоразу спантеличував його. Його мати, ніде правди діти, ніколи не була надто високої думки про його здібності. І хоча він чудово знав, що його самосприйняття адекватне, а ставлення матері лишень її індивідуальна особливість без жодної ваги – та все ж, її думка завжди руйнувала його втішну самозакоханість.

– А що такого в тому, що чоловік привіз додому наложницю?

– Нічого такого. Більшість чоловіків – дурні.

– І в чому ж полягає дурниця?

– Невже ти вважаєш, що поява цієї дівчини сприятиме гармонії в цьому домі? Сатіпі та Кайт лютуватимуть, а ще й чоловіків своїх збурять.

– А вони тут до чого? Хіба в них є право заперечувати?

– Ні.

Імхотеп почав розлючено крокувати сюди-туди.

– Хіба у власному домі я не можу чинити, як вважаю за потрібне? Хіба не я утримую своїх синів та їхніх дружин? Хіба вони не зобов’язані мені хлібом, який їдять? Хіба я їм безперервно про це не нагадую?

– Тобі надто подобається нагадувати про це, Імхотепе.

– Але ж це правда. Всі вони залежать від мене. Всі вони!

– І ти гадаєш, це добре?

– Ти хочеш сказати, що це погано, коли чоловік утримує свою родину?

Іса зітхнула.

– Вони працюють на тебе, не забувай про це.

– То ти хочеш, щоб я потурав їхнім лінощам? Звісно, вони працюють.

– Вони вже зрілі чоловіки, принаймні Яхмос і Собек – більше, ніж зрілі.

– Собек не має власної думки. Він усе робить неправильно. Також він часто поводиться