Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Друга жінка відрізала:

– Його слова небезпечні. Не подобається мені, які ідеї народжуються в його голові. Мій син занадто йому потурає.

– А хто б не потурав? Він такий красивий, гарний хлопчик.

– Краса має бути у вчинках, – рішуче відказала Іса.

Кілька секунд вона мовчала, а потім повільно промовила:

– Генет, я тривожуся.

– Тривожишся, Ісо? Що тебе хвилює? В будь-якому разі господар невдовзі повернеться, і тоді все буде добре.

– Та чи буде? Я не певна.

Вона ще помовчала, а потім додала:

– А мій онук Яхмос удома?

– Я бачила, як декілька хвилин тому він ішов до ґанку.

– Піди скажи йому, що я хочу з ним поговорити.

Генет вийшла. Вона знайшла Яхмоса на прохолодному ґанку з вифарбуваними у веселі кольори колонами й переказала йому повідомлення бабусі. Яхмос одразу ж пішов до неї.

– Яхмосе, Імхотеп дуже скоро повернеться.

М’яке обличчя чоловіка одразу проясніло.

– Так, ото добре буде.

– До його повернення все готово? Справи успішно велися?

– Вказівки батька виконувалися з максимальною точністю.

– Що скажеш про Іпі?

Яхмос зітхнув.

– Батько надто поблажливий в усьому, що стосується хлопця. Тому це не піде на користь.

– Ти маєш пояснити це Імхотепові.

Чоловік, здавалося, завагався.

Іса твердо додала:

– Я тебе підтримаю.

– Інколи, – сказав Яхмос, зітхаючи, – здається, що навколо одні перепони. Але все налагодиться, коли батько повернеться. Тоді він зможе сам ухвалювати рішення. Важко діяти від його імені, коли його тут немає – особливо якщо зважити на те, що я не маю повноважень вирішувати, а лише виконую батькову волю.

Бабуся повільно промовила:

– Ти хороший син – відданий і вірний. Ти був також хорошим чоловіком, ти робив усе, як сказано в заповіді про те, що чоловік має любити дружину, давати їй дах над головою, їжу, щоб наповнити шлунок, і одяг, щоб прикрити тіло, і купувати їй дорогі мазі, щоб вона лишалася вродливою, і звеселяти їй душу, поки живий. Але там є продовження, у якому сказано: «Не давай їй брати над собою гору»[2]. І на твоєму місці, онучку, я б дослухалася до цієї частини заповіді…

Яхмос глянув на неї, сильно почервонів і відвернувся.

Розділ третій. Розлив: місяць третій, день чотирнадцятий

Усе кипіло приготуваннями. На кухні пеклися сотні хлібин, смажилися качки, пахло пореєм, часником, різними спеціями. Жінки кричали, роздаючи завдання, а служники бігали сюди-туди.

Маєтком ширився шепіт:

– Господар! Господар повертається…

Ренісенб, допомагаючи плести гірлянди з маків і лотосів, відчула, як у серці завирувало щастя. Батько їде додому! За останні тижні вона непомітно влилася в старе життя. Перше відчуття чужорідності, невідомості, яке вселили в неї, як їй здавалося, слова Горі, розвіялося. Вона лишалася тією самою Ренісенб; Яхмос, Сатіпі, Собек і Кайт – усі були такими самими, як і раніше, і тепер, як і колись, усі були зайняті приготуваннями до повернення Імхотепа. До родини дійшли вісті, що він приїде ще завидна. Одного зі слуг відправили на берег ріки пильнувати, чи не їде господар, і попередити всіх, і от він гучно та ясно прокричав обраний пароль.

Ренісенб кинула квіти й побігла до решти. Всі помчали до причалу на березі річки. Яхмос і Собек уже були там, в юрмі селян, рибалок і землеробів, які збуджено щось вигукували і тицяли пальцями.

І дійсно, під великим квадратним вітрилом, напнутим північним вітром, до берега швидко наближалася барка, а просто за нею – ще одна, куховарська, запруджена чоловіками й жінками. Ренісенб уже могла розгледіти батька, який сидів із квіткою лотоса в руках, а поряд іще когось, кого вона сприйняла за співця.

Крики на березі стали вдвічі гучнішими, Імхотеп дружньо махав рукою, моряки розвертали човен і тягнули фали. Чулися вигуки «Ласкаво просимо, господарю», звертання до богів, подяки за безпечне повернення, а за кілька секунд Імхотеп спустився на берег до родини, відповідаючи на гучні привітання, які промовлялися, тому що цього вимагав етикет.

– Хвала Собеку, синові Нейт, який сприяв твоїй безпечній подорожі по воді! Хвала Птаху за мемфійськими стінами за те, що повернув тебе до родини! Дякуємо Ра, чиє ім’я осяває Верхній і Нижній Єгипет.

Ренісенб ішла вперед, заражена загальним збудженням. Імхотеп велично випростався, і його донька раптом подумала: «А він невисокий. Мені здавалося, він більший».

Її охопила непевна тривога.

Невже батько зіщулився? Чи їй зрадила власна пам’ять? Вона вважала його дивовижним створінням: тиранічним, часто метушливим, раз по раз він сипав указівками й часом змушував її подумки сміятися, та все-таки то був характер. Але цей маленький приземкуватий літній чоловік, по вінця сповнений відчуттям власної важливості і водночас не здатний вразити… Що з нею сталося? Що то за зрадливі думки в її голові?

Імхотеп, покінчивши з урочистими церемоніальними фразами, перейшов до тепліших особистих привітань. Він обійняв синів.

– О, милий мій Яхмосе, завжди усміхнений, певен, ти гідно поводився під час моєї відсутності… І Собек, вродливий син мій, бачу, в твоєму серці досі панує радість. А от і Іпі, милий мій Іпі, дай подивитися на тебе, отак. Виріс, змужнів, як я тішуся, що можу знову тебе обійняти! А Ренісенб – люба моя донька – знову вдома. Сатіпі, Кайт, і вас я люблю, як дочок… І Генет, вірна моя Генет…

Служниця стала навколішки, обхопила його коліна і з театральною виразністю витерла сльози з очей.

– Радий бачити, Генет. У тебе все добре, ти щаслива? Така ж віддана, як і завжди – це звеселяє мені серце…

А мій незрівнянний Горі, такий розумний, завжди з пером і своїми підрахунками. Справи йдуть успішно? Певен, що так…

Коли Імхотеп з усіма привітався і гамір почав затихати, господар підняв руку, вимагаючи тиші, й чітко і гучно заговорив.

– Сини мої та дочки, друзі. Я маю дещо вам повідомити. Як ви знаєте, багато років я був, у певному розумінні, самотнім чоловіком. Моя дружина (ваша мати, Яхмосе й Собеку) й моя сестра (твоя мати, Іпі), – обидві відійшли до Осіріса багато років тому. Тож я привіз вам, Сатіпі та Кайт, третю сестру. Вона житиме разом із вами. Познайомтеся, це моя наложниця, Нофрет, яку ви маєте любити з любові до мене. Вона приїхала зі мною з Півночі, з Мемфіса, і лишиться тут із вами, коли мені знову доведеться поїхати.

З цими словами він за руку вивів уперед жінку. Вона стояла поряд із ним, відкинувши голову, примруживши очі, зверхня і вродлива.

Ренісенб, украй здивована, подумала: