Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

— І що той шинкар сказав? — пан Собеський відчув, що в ньому прокидається інтерес до цієї справи.

— Засвідчив, що його синок гостей до братського монастиря провів. І впустили їх обох після того, як вони сказали біля брами: «Званий прийшов».

— Умовлені таємні слова! — вигукнув лікар.

— Схоже на те, — після довгого мовчання відповів пан Собеський. — Значить, не прості ті розбійники. І не просто так у монастир навідалися після того, як козаки роз’їхалися. А Оліфер Голуб усе ще в Києві?

— У Києві, ясновельможний пане. Взяв на себе справи покійного гетьмана. Кажуть, що він буде наступником Конашевича, — кивнув помічник комісара.

— Будемо сподіватися, що й меч Сагайдачного все ще в братському монастирі, і меч цей від мене не вислизне!

— Дався тобі, пане Собеський, той меч. Тільки про нього й говориш, — стенув плечима лікар.

— Бачу, що повинен я королю ще одного листа написати, та й ти в розмові з його величністю мене підтримати повинен. Той меч не простий. Багато бід для Польщі я в ньому вбачаю. І все через зарозумілість королевича Владислава, який відкинув мої справедливі доводи. Та й я в ті важкі дні не вповні усвідомив усі наслідки такого кроку спадкоємця престолу, інакше б силою перешкоджав королевичу.

Лікар із сумнівом похитав головою. Та й сам Якуб сумнівався — але щось точно зробив би.

* * *

Ще в поході на Москву та в битвах за право на трон московський зблизилися польський королевич і отаман козацький Петро Конашевич. Владислав не проявив себе ні як воїн, ні як полководець, ні як дипломат, — відбув похід, можна сказати, за широкою спиною гетьмана. Згадався зараз Якубові королевич Владислав і в тяжкі хотинські дні.

Послав старий гетьман Ходкевич, командувач польськими військами, під Львів двох знаних дипломатів — Станіслава Жоравінського і його, Якуба Собеського, сина люблінського воєводи. Іменем гетьманів, матері королевича і слави королівського дому, іменем квітучого королювання батька заклинали комісари Владислава, щоб той покинув Львів і з гарматами великого калібру та з військом, найнятим на гроші сейму, якомога швидше виступив до Хотина. Королевич милостиво прийняв комісарів і, беручи до серця прохання гетьмана й лицарства, виправдовував своє запізнення тим, що артилерія прибула пізно і несправна, що німецька піхота хворіє, змучена тривалим маршем і літньою спекою, й нагадує радше людські тіні, ніж бойове лицарство.

Хтозна, чи прагнув виконати свій обов’язок перед Вітчизною спадкоємець престолу, чи ні, але, прибувши в табір під Хотином, королевич Владислав...

Як це зазначив у своїх записках ясновельможний пан комісар? Треба передивитися!

Незважаючи на здивовані погляди лікаря і помічника, пан Собеський повернувся до свого робочого столу і, відшукавши потрібні аркуші, пробіг їх швидким поглядом.

«...Нарешті і Владислав, в оточенні лицарства, залишивши велику частину свого війська під Брагою, прибув до табору під Хотином; але тут, унаслідок чи то сутички в спекотний день над Дністром під Кам’янцем, чи ненастанних змін клімату, він піддався тяжкій і небезпечній хворобі й пролежав у таборі протягом цілої кампанії...»

Зі свого вишуканого намета королевич, мабуть, пильно стежив за ходом битви і точно знав, що своєю перемогою лицарство значною мірою зобов’язане козакам гетьмана Конашевича, які прийняли на себе головні удари, ураганні артилерійські обстріли і численні атаки турків, як денні, так і нічні. Знав і розумів, що за таку відвагу і військову майстерність буде відзначений козацький гетьман.

Хтозна, Бог чи його супротивник нашептав королевичу цю думку, — та покликав Владислав зброяра й особистого ювеліра і видав їм із власного обозу древній німецький меч, мабуть, відвойований у тевтонських рицарів ще за часів Грюнвальдської битви[24]. За два дні й дві ночі вони осучаснили меч ефесом із коштовним камінням та прикрасили срібною й золотою насічкою, яка зображувала битву античних воїнів і притчу про суд царя Соломона. Древній клинок облагородили і зробили напис урочистою латиною: «VLADISLAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum»[25].

Цей меч, та ще золотий канак[26] із портретом королевича, прикрашений рубінами й сапфірами, сам Владислав вручив козацькому гетьману.

За переможними віватами, салютами й чаркуваннями цьому напису спершу не надали значення. Але коли сенатори й комісари, налякані численним, хоробрим і вмілим військом козаків, спробували своїх союзників (згідно з договором із османами) роззброїти і скасувати деякі пункти договору, який Петро Конашевич-Сагайдачний вирвав у короля і сейму в найважчі дні османської навали, — тут і згадали про написи на злощасному для державності Речі Посполитої мечі.

Виходило так, що пункти договору про скасування посади старшого над козаками від уряду Речі Посполитої; визнання влади обраного Козацькою радою гетьмана над усією Украйною; скасування сеймової постанови про обмеження козацьких прав і вольностей та свободи віросповідання українців, — усе це тепер підкріплювалося визнанням заслуг козацтва і його гетьмана в обороні Речі Посполитої, Украйни та інших країн Європи від османської загрози. І ці послуги визнавав найдавніший і найшанованіший монарший двір Європи в особі королевича Владислава. Згідно зі звичаями, це означало визнання високого суспільного і правового становища козацького гетьмана та його війська. А отже, визнавалися права лицарства православної шляхти і — зрештою — постання в Європі нового народу і його армії. Виходило, що меч Конашевича-Сагайдачного ставав своєрідною охоронною грамотою для українських козаків і відкривав дорогу для відновлення Київської православної митрополії. Наявність війська, шляхти й віри — вагомі аргументи для створення власної державності.

Після Хотинської битви козаки не побажали здати зброю, як домовилися про це поляки й османи. Вони йшли організовано, похмуро поглядаючи на спантеличених союзників-ляхів. Усвідомлюючи свою значимість, вони йшли, високо піднявши голови, мов заявляючи: «Ми більше не холопи вам, і тим паче не бидло. Ми йдемо на нашу землю, за яку готові боротися зі зброєю в руках і з православною вірою в серцях».

Усвідомив свій хибний вчинок Владислав. Потім виправдовувався, що написав «кошовий», а зовсім не «гетьман усіх козаків Рутинії»...[27] Але й так було зле. Військо Запорозьке завжди трактувалось як «збіговисько розбійників». А тут виходило, що все-таки військо! Що перемогло могутніх османів! Проблем додавало й те, що під рукою гетьмана були не тільки запорожці,