Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Пристосовуватися ми мастаки. Чи до хорошого, чи до поганого, майже до будь-чого. Людство, урешті-решт, пристосовується до вкрай нищівних кліматичних змін, створених ним самим, доки вони відбуваються досить повільно. Повільно, звісно, за людськими мірками. Що ж зміни, що нам здаються повільними, насправді блискавичні й різкі, коли міряти згідно зі старожитніми масштабами природи. Наша здатність пристосовуватися до майже будь-яких обставин є нашим благословенням і прокляттям водночас. Хоча це вміння й допомагає вижити, завдячуючи йому, навіть найдивніші речі часом здаються нормою.

Утім не можна твердити, що остання доба по-справжньому ніколи не настане. Таку ймовірність не варто зводити до нуля, адже таке вже ставалося. Однак не з нами (поки що), а, мабуть, з тими, хто ходив нашими стежками до нас. Річ у тім, що ми прибули до цього роздоріжжя у майбутній північній Палестині, аби на власні очі побачити початок кінця однієї ери й одного народу. Кінець йому покладуть наші предки, перші представники нашого виду, які вирушили з півдня на північ, аби заселити Європу. Прибуття наших пращурів до Європи збігається з часом, коли буде покладено край багатьом іншим речам, приміром, походам мамонтів до берегів Сени та незабаром будь-яким їхнім походам взагалі. Проте сконцентруймося на вже згаданому народі, якому судилося загинути просто на цьому роздоріжжі у часі та просторі – неандертальцях, Homo neanderthalensis.

Наші найближчі родичі, неандертальці, зникли з Європи приблизно сорок тисяч років тому. Там вони жили впродовж двохсот тисяч років, ба навіть довше, ще до початку минулого міжльодовикового періоду. Як виявилося, вимирання неандертальців збіглося так файно – якщо це слово доречне в цьому контексті – з появою на сцені історії наших предків, кроманьйонців. Уважається, що це сталося приблизно 43 000 років тому, можливо, за сприяння саме цього роздоріжжя.

Потік мігрантів у той час мусив бути порівняно жвавим: періоди раптових змін клімату часто викликають великі переселення, а в Європі льодовикового періоду була саме така пора. Стало ще холодніше та сухіше. Напевно, однією з основних причин таких змін було виверження супервулкана на Флегрейських полях, що неподалік сучасного Неаполя. Вивергаючись, вулкан викинув у атмосферу стільки діоксиду сірки, що сонячне світло ледь потрапляло на поверхню землі, що призвело до її охолодження. Це зумовило зникнення великих лісів, які покривали вільні від криги частини Європи – місце проживання неандертальців. Ці ліси перетворилися на маленькі зелені острівки, оточені відкритими луками. Як виявилося, наші новоприбулі пращури обожнювали таку місцевість. Там вони могли скористатися своїми сильними сторонами – спритністю та швидкістю. Відкрита місцина надавала їм перевагу в боротьбі за дедалі меншу кількість їжі.

Тож ця зустріч 43 000 років була заледве першою зустріччю неандертальців із першими Homo sapiens. Не назвеш це й першим вискоком неоантропів з Африки. Ніхто не знає достеменно, коли сучасна людина покинула Африку вперше, й ще менше відомо про найраніші вилазки з неї представників роду Homo. Міжнародна група вчених нещодавно віднайшла на місці розкопок Шанчень у Центральному Китаї комплект примітивних кам’яних інструментів. Вік найстарішої знахідки – 2,12 мільйона років, що свідчить про те, що архаїчні люди вийшли з Африки ще до Homo erectus, попередників сучасної людини.

Рання міграція Homo sapiens з Африки відбувалась у декілька етапів, перший із них міг трапитися досить рано – 270 000 років тому. Аналізи ДНК неандертальця, матеріали для яких зібрані із залишків ноги, знайденої на території Німеччині, вказують на слід африканських генів у тодішньому геномі неандертальців.

Людству достеменно відомо, що принаймні одна хвиля переселенців з’явилася на Близькому Сході приблизно 115 000–130 000 років тому, тодішні люди йшли на північ уздовж Нілу і вийшли з Африки через Єгипет. Їх, імовірно, гнала серія сильних посух в африканських тропіках, змушуючи податись у сторону берегів і за них. Однак ця хвиля первісних мігрантів не просунулася західніше чи північніше, а зупинилася в околицях сучасного Ізраїлю й остаточно померла на тому ж місці або ж повернулася до Африки 80 000–90 000 років тому.

Не всі міграції проходили через «палестинське роздоріжжя». Є підстави вважати, що остання велика хвиля переселенців рушила з Африки приблизно 70 000 років тому. Тоді люди пішли «південним шляхом» (згідно з теоріями прибережних міграцій), територією сучасної Еритреї та через Баб-ель-Мандебську протоку, «Ворота сліз», як її ще називають. Тоді, у середині пізнього льодовикового періоду, протока була значно вужчою за її двадцятикілометрову сучасницю. А рівні морів були приблизно на сімдесят метрів нижчими за сучасні через те, що вся вода була зосереджена в льодовиках. Не можливо було пройти протокою, взагалі не промочивши ніг, проте навряд чи мігрантам було особливо складно перетнути її на простих плотах.

Після подолання протоки переселенці розділилися. Один табір рушив далі на схід уздовж узбережжя Азії, територією сучасного Ірану та Індії, осівши вперше на території останньої. Інший табір пішов далі й з часом урешті-решт дійшов до Австралії. Це сталося 50 000–65 000 років тому. Хіба не іронічно, що європейцям подобалося називати свій континент «старим світом», коли люди потрапили до Австралії раніше, ніж до Європи? Що вже тоді казати про Африку…

Поки левова частка переселенців продовжувала рухатись ­Азією, інша – ринула на захід і остаточно досягла Європи орієнтовно 43 000 років тому. Ось цих африканських переселенців і зустрічають неандертальці, можливо, простісінько біля «роздоріжжя», визначивши тим самим свою долю.

Час, у який наші прабатьки подалися з Африки до Європи, був доленосним і фатальним, імовірно, через кліматичні причини. Міграція Баб-ель-Мандебською протокою збігається у часі з ефектом «пляшкового горла» у еволюції людини, який спостерігався між п’ятдесятьма та сотнею тисяч років тому. Простіше кажучи, у ту пору популяція людей на всій планеті значно скоротилася, коливаючись між трьома та десятьма тисячами осіб. Чимало вчених уже давно пов’язали цей ефект з іншим нечуваним виверженням, цього разу надвулкана Тоба в сучасній Індонезії, яке відбулося майже 74 000 років тому і, можливо, мало жорстокі наслідки для погоди та клімату. За шкалою VEI вулканічна експлозивність Тоби оцінюється у вісім балів, тобто йдеться про найбільше супервиверження за останні 25 мільйонів років. Учені припускають, що наслідками цієї катастрофи стала всесвітня вулканічна зима й глобальне похолодання на майже 3,5 °С тривалістю тисячу років, що завдало значної шкоди земній флорі та фауні.

Еміграція Homo sapiens з Африки. Цифри вказують, як давно сучасна людина досягла відповідних областей (орієнтовно). 1) 270 000 років тому; 2) 115 000–130 000 років тому; 3) 70 000 років тому; 4) 43 000 років тому; 5) 60 000 років