Читати книгу - "Сміттяр, Мар'яна Доля"

Піднявшись на третій поверх, хлопець зупинився, щоб  зорієнтуватися, куди йти. Ось перед ним номер 340, а по інший бік уже 360. Та тут сам чорт ногу зломить!

Раптом він побачив, як наприкінці коридору відчинилися двері, і звідти визирнула дівчина з коротко стриженим каштановим волоссям. Вона помахала йому рукою:

 - Тедді, ну де тебе чорти носять! Іди швидше, бо містер Вайт вже на межі нервового зриву!

Ерік кивнув їй і підійшов ближче. Дівчина була зовсім незнайома, одначе вона назвала хлопця  дитячим  прізвиськом, яке знали тільки його рідні. Колись, як він був зовсім маленьким, мав улюбленого плюшевого ведмедика Тедді, котрого Ерік всюди носив з собою: сідає обідати - і ведмедика тулить за стіл, лягає спати - Тедді під боком, іде в дитсадок  - іграшку ховає в рюкзак і бере з собою. Але коли хлопець пішов до школи, він раптом засоромився свого улюбленця і перестав носити з собою. Ще й дуже злився, якщо його ненароком називали дитячим прізвиськом. Тож скоро воно відійшло у минуле.

"Може, ми разом ходили у дитсадок? - подумав Ерік. - А вона потім переїхала в інший район, а моє прізвисько запам'ятала..."

Але особливо розмірковувати чи розпитувати дівчину не було коли. Вона схопила його за руку і потягла за собою. Потім повернула голову, уважно глянула в вічі:

 - Ти що, підстригся? Якийсь геть на себе не схожий...

Ерік знову кивнув - він і справді нещодавно був у перукарні. Дівчина вела себе дивно, але він вирішив думати про здачу тесту, а не про неї.

В аудиторії, куди вони зайшли, було чоловік п'ятнадцять учнів та двоє дорослих. Один із них - товстенький, лисуватий, докірливо похитав головою:

 - Юначе, негоже запізнюватися на такий важливий іспит, - несподівано м'яко дорікнув він. - Сідайте, будь ласка, ось за цей комп'ютер, ваші дані я вже ввів.

"Класний у них вчитель, у цих "двісті сорокових", - подумав Ерік. - Наш би, якби хтось запізнився, лаяв би в хвіст і гриву, а цей : "Юначе, будь ласка..." Взагалі щось у цьому класі здалося йому дивним - одяг, зачіски виглядали більш неформальними, ніж у їхній школі, дівчата були яскраво нафврбовані. Але придивлятися особливо не було коли - хлопець заглибився у виконання завдань, стараючись ніде не припуститися помилки. Тести не були особливо складними, тільки довгими і  прискіпливими - багато найрізноманітніших запитань , і переключатися з одного на інше часом було складно. Але він  уже відчув той азарт, який виникає, коли робиш якусь важливу справу і розумієш, що у тебе все виходить.

Хлопець  пройшов випробування одним із перших, і  перед ним на екрані з'явився напис : "Отримати результат". Ерік відчув, як швидко закалатало серце, а долоні вмить спітніли. Він ледве не промахнувся курсором  по тому місцю на екрані, куди треба було натискати. З другої спроби все вийшло, на моніторі замерехтіли рядочки невідомих кодів та цифр, а потім він прочитав: "Рекомендована професія - астрофізик".

Він кліпнув і знову подивився на екран,  впевнений, що це лише обман зору,  а насправді там зовсім інший напис. Ні, все залишилося по-старому.

Принтер поряд із монітором задзижчав і видав  аркуш паперу, за ним - другий.

Побачивши, що Ерік уже завершив роботу, до нього підійшов викладач.

 - Один примірник віддайте мені, а другий - ваш, - сказав він. Зазирнувши в роздруківку, яку Ерік йому простягнув,  містер Вайт здивовано цокнув язиком. 

 - Одначе, я думав, що результати будуть трішки інші, - тільки й сказав він.

 Ерік теж так думав, але вирішив промовчати. Може, й справді, щось там змінилося у освітніх програмах, і тепер йому дозволять опанувати таку цікаву професію. Префікс "астро" особливо йому сподобався. Хлопець посміхнувся.

- Добре, можете бути вільні, - сказав учитель.

Ерік вийшов з аудиторії, міцно стискаючи в руці заповітний листочок. Тепер йому було потрібно спуститися поверхом нижче і знайти свого класного керівника. Він трохи попетляв коридорами і переходами, та, нарешті, знайшов потрібні двері. Штовхнувши їх, побачив, що аудиторія вже спорожніла - певно, всі однокласники справилися із завданням і вирушили додому. Залишилися тільки його класний керівник та хлопець-програміст, який порався біля зламаного комп'ютера.

Вчитель, ледве забачивши його на порозі, сердито сказав:

 - Пітерсоне, чому я маю тебе чекати? Ну де ти ходиш?

Ерік  тільки плечима знизав.

 - Ну, давай свої результати, поглянемо, що там у тебе.

Містер Ешлі поправив окуляри і заглянув у роздруківку. Його брови, від природи й так високо посаджені на чолі, ще більше поповзли вгору:

 - Що за... Цього не може бути! - розгублено сказав він.  - Ану дай сюди своє посвідчення особи!

Хлопець дістав із кишені посвідчення і простягнув йому. На результатах тесту не було імені й прізвища того, хто його проходив - такі були правила. Тільки кодовий номер, котрий видавався при реєстрації на проходження ТОМу, і саме він був зазначений у посвідченні, яке зранку видали Еріку.

Містер Ешлі звірив номери на посвідченні та роздруківці результату:

 - Та тут зовсім різні дані! - скрикнув він. - Пітерсоне, що за суцільна халепа з тобою сьогодні? Для чого ти приніс чужу роздруківку?

 - Це моя, - хлопець нічого не розумів. - Я пройшов тест, натиснув на кнопку "Отримати результати" -  і мені таке видало...

 - Мабуть, знову програма "глюкнула", - меланхолійно промовив зі свого місця програміст. - Таке буває, рідко, правда, але на моїй пам'яті пару разів траплялося.

 - Так, а що тепер робити? - класний керівник збентежено дивився на аркуш у своїй руці. Його хвилювання було цілком зрозумілим - Ерік Пітерсон був відмінником, другим у класі за рейтингом, і показаний ним високий результат підвищив би загальний рейтинг школи, а це - більше "бонусів", краща заробітна плата для педагогів...