Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Я трохи червонію, але подумки знизую плечима. Пишна піна добре приховує найінтимніші місця, і все, що чоловікові вдалося побачити ― лише частина оголеного плеча. Тим більше, що Белі, вперше проявивши чудеса розторопності, постаралася мене якнайкраще прикрити своїм тілом.

― Все гаразд, ― тихо відповідаю, намагаючись не дивитись на опікуна. Щось дивне, неправильне червоною тривожною ниткою пронизує цю ситуацію.

― Я почекаю за дверима, ― кидає чоловік і повільно прямує до дверей, все ж таки наостанок ковзнувши по мені поглядом. А чи ковзнувши? Мені здається на секунду його погляд таки затримується на крайці води, яка надійно приховує все, що під нею. ― Белі, покличеш мене! ― Наказує служниці й, нарешті, зникає за дерев'яною стулкою.

― Ох, леді Касія! ― шумно видихає дівчина, але побоюється закінчити думку і квапливо переводить розмову на іншу тему. ― Мені здається, чи вода справді охолола. Потрібно якнайшвидше вибиратися, ― напруженим голосом заявляє вона, кидаючи крадькома погляд на прикриті двері. ― Не дай боже, інфлюенца знову повернеться.

Мовчки погоджуюсь і дозволяю себе швиденько обмити, обливши теплою чистою водою наостанок, і загорнути з голови до п'ят у м'яку чисту тканину.

За допомогою служниці перебираюся ближче до вогню, де вже поставили спеціально для мене невелике крісло. І поки Белі сушить і розчісує моє волосся, мені встигають звідкись принести чисту сорочку, теплу вовняну сукню, панчохи, повстяні чобітки та підбитий хутром плащ.

― А він навіщо? ― здивовано дивлюся на яскраво-зелену тканину, що переливається у світлі вогню оксамитовими відблисками.

― У коридорі холодно, ― знизує плечима служниця. ― Лорд Каор вважає, що вам після хвороби плащ не завадить. ― Квапливо одягає мене в принесене вбрання, яке чомусь виявляється трохи завелике, й біжить кликати лорда. 

Той миттєво з'являється в комірчині, ніби тільки й чекав на сигнал, підслуховуючи під дверима.

— Настав час тобі показати твою нову кімнату Касія, — каже він. І я навіть охнути не встигаю, як опиняюся у чоловіка на руках. Він, попри теплий плащ, ще й загортає мене в тонку вовняну ковдру, під якою я ховалася, лежачи в ліжку.

Це дивні відчуття, коли тебе беруть на руки та кудись несуть. Тіло охоплює одночасно і жах, що впустять, і незручність через настільки тісну близькість до красивого чоловіка, і, чого вже тут приховувати, якийсь древній, одвічний для всіх жінок вогник задоволення. Мене тільки зовсім малечею так носили. Навіть колишній наречений вважав подібні маніпуляції дурною жіночою примхою. А тут, ось так просто, без зусиль і стогонів.

― Розслабся, Касі, ― десь біля маківки чується трохи хриплуватий оксамитовий голос, від якого по тілу пробігає солодке тремтіння. ― Я не впущу тебе. З таким скарбом потрібно бути дуже акуратним та обережним.

Здивовано підіймаю погляд і потрапляю в полон його чорних очей. Дихання пекучою грудкою завмирає десь у горлі. Мені здається, що я навіть через тканину відчуваю, наскільки гарячі в нього долоні. Одна обпалює шкіру десь під грудьми, а друга під колінами. І ребра спирає від стримуваного дихання.

Облизую вмить пересохлі губи, і погляд опікуна зміщується на мій рот.

― А пам'ятаєш, ти ще малим дівчиськом заявила, що вийдеш тільки за мене заміж, ― раптово видає він.

Розгублено хитаю головою. Звідки мені... Такі спогади не приходили до мене. Тільки похорон.

― Це була лише дитяча фантазія, ― обережно промовляю.

Щось мені починає не подобатися, куди рухаються наші стосунки. Може для Касії лорд Каор справді був еталоном чоловіка, мрією та єдиною любов'ю, але точно не для мене. Так, чисто з фізіологічної точки зору, цей чоловік просто приголомшливий. Але ж цього мало, дуже мало. Чомусь у голові спливає асоціація з телям, якого женуть лозиною. Ось і мене підштовхують у потрібному напрямку. Тільки для кого потрібним. Для мене? Ось не певна ні краплі. Бо смерть Касії через недбале ставлення продовжує бути першочерговим моментом, на якому мені справді варто акцентуватися. В “добрих чарівників у блакитному гелікоптері”, які просто так обдаровують своєю милістю, я з дитинства не вірю. І якщо убити мене не вдалося, то зловмисники цілком можуть змінити план і зайти з іншого боку.

― Так, ти маєш рацію, люба. Дитячі фантазії, ― трохи похмурнішає чоловік.

І аж до дверей моєї кімнати ми більше не розмовляємо.