Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Нове житло мені подобається набагато більше. Не скажу, що воно кардинально відрізняється від минулої комірчини, але все ж таки виглядає затишніше і багатше.

Ліжко широке, під оксамитовим балдахіном, величезний камін, шкура на підлозі, скрині та лавки біля стін… Ці покої мені здаються смутно знайомими та якимись рідними. На очах раптово виступають сльози.

— Думаю, леді Летріс була б задоволена, якби ти зайняла їх, — каже лорд Каор, укладаючи мене на ліжко. І лише тоді я розумію, що тут раніше жила мати Касії.

Ковтаю грудку в горлі й ледве помітно киваю.

― А лорд Торнет був би не проти, якби я зайняв його, ― раптово приголомшує заявою. ― Відпочивай, Кассі, ― легенько цілує мене в чоло і нарешті залишає.

Серце схвильовано підстрибує кудись до горла, і стукає, як божевільне в яремній ямці. Мене відверто лякає цей чоловік. Я не розумію його мотивів, проте дуже добре бачу потяг. Тільки… Тільки він мені в батьки годиться… Для Каті безперечно його вік цілком прийнятний, але Касії, наскільки я зрозуміла, лише вісімнадцять. Зовсім ще дитина. Підліток. Років на шість старша за Жорика… Навіщо вона знадобилася цьому лорду? Неземне кохання? Ох, прошу! Якби було таке неземне кохання, чи дозволив би він їй померти? Ні… Впевнена, собака тут порився в зовсім іншому місці…

Але втома бере своє. Метушливі думки поступово змінюються тривожним сном. І вже крізь дрімоту чую, як у кімнаті хазяйнує Белі, розкладаючи якісь речі по скринях.

Потім служниця підходить до мене, акуратно знімає плащ, взуття та розшнуровує зав'язки, послаблюючи корсаж, потім укриває теплою ковдрою. І я вже остаточно занурююсь у світ сновидінь.

Що це не простий сон, розумію одразу. Свідомість Касії прагне поділитися зі мною усіма спогадами. І я буквально через силу змушую себе розслабитись і відпустити на волю думки.

Поступово приміщення переді мною набуває форми. Я вже можу розрізнити темний секретер, масивний стіл з безліччю ящиків, чоловіка, що сидить за ним, і лорда Каора, який розташувався у кріслі поруч. Цей чоловік – мій батько. Ще здоровий і сповнений сил. У його густій ​​чорній бороді немає жодної сивої волосинки, а широкі плечі тримаються прямо і впевнено.

― Хороші в тебе дівчата, Торнеде, ― спокійно відкидається на спинку крісла мій опікун і з насолодою сьорбає щось із невисокої гранованої склянки на третину наповненої дивним золотавим напоєм.

― Хороші, ― підтакує йому батько, крутячи в руках таку саму склянку. Відблиски сонячного світла грають у глибині янтарної рідини, змушують її переливатися всіма відтінками жовтого. ― Усі в Летріс пішли. Красуні.

Лорд Каор зло підтискає губи, втупившись у свій напій, але батько цього не помічає. Він встає з-за столу, підходить до вікна і там завмирає, навіть забувши про свою склянку. Опікуну нічого не залишається, як піти за ним.

Я знаю, що вони бачать. Сьогодні мама вирішила влаштувати нам усім пікнік і попросила слуг зібрати кошик та пледи й винести у двір. Після затяжної негоди вперше день настільки по-літньому спекотний та сухий. Як не насолодитися такою погодою?

Одна я закапризувала і відмовилася йти веселитися без тата. Умовляння не допомогли. Я втекла і сховалася у батька в кабінеті, сподіваючись, що впрошу його піти з нами, як тільки він з'явиться тут. А перед цим пожартувати, раптом вискочивши з надр старої тумби, яка стоїть порожньою в кутку. Нарешті мама вмовила батька замінити цю, як вона висловилася, "убогість" на більш практичний і новий варіант, ще й з магічним захистом.

На мій глибокий подив, тато в кабінет прийшов з гостем. І тепер мені доводиться сидіти тихо, як мишка, і спостерігати за чоловіками.

― Разюча схожість, ― бурмотить лорд Каор, не відриваючи погляду від вікна.

З саду в прочинені стулки чітко чується, як молодша сестра Оені, повторює за мамою, розучуючи милу пісеньку про бідну пастушку, яка розгубила всіх своїх овечок. Я теж знаю цю пісеньку. Вона моя улюблена...

― Так, Оені вилита Летріс. Але якби ти побачив Касію! – усміхається тато. – Ось уже хто, як дві краплі води…

У кімнаті зависає тиша. Якась дивна, напружена, густа, мов туман.

― Торнеде, ― помовчавши, починає Каор. ― У мене тут ідея виникла. Видай за мене свою старшу. Касію. Ти ж знаєш я багатий. Магічний потенціал у мене цілком непоганий, а отже ініціація пройде безболісно та легко. Твої онуки не знатимуть потреби й народяться обдарованими.

― Зачекай, Езерте, ― хитає тато головою. ― Ми лише уклали угоду про опікунство. Поки що вистачить і її. Не квап мене, ― відповідає батько. Він вагається, я відчуваю. Щось заважає татові відповісти згодою. ― Я пам'ятаю, що ти був закоханий у Леті… ― обережно продовжує, ніби побоюється торкатися такої теми. ― Чи не вплине це на твої почуття до моєї дівчинки?

― Леті в минулому, ― м'яко посміхається Каор, кладучи руку йому на плече. Але я бачу, як його права рука, що тримає склянку, стискається навколо прозорих стінок до побілілих кісточок пальців. ― Вона твоя дружина та табу для мене. Ти ж знаєш, ― з натиском вимовляє він, заглядаючи татові у вічі. ― А з Касії я порошинки здуватиму. Вона нічого не потребуватиме.

У горлі миттєво пересихає. Я хоч і мала, але що таке заміж розумію. Розумію, що цей дядько просить батька віддати мене йому. І боюсь, що тато погодиться. А дядько дорослий, мабуть, такий, як мій тато, хоч і гарний. Тільки лякає мене дуже.

― Я подумаю, Ез, ― карбує батько. ― Кассі лише п'ять. Час терпить.

Я ледве не видаю себе полегшеним зітханням і мовчки закушую рукав сукні, щоб більше так не попастись.

― Подумай Тор. І побачиш, найкращої партії для доньки ти не знайдеш… ― не здається гість.

Чоловіки замовкають, задумавшись кожен про своє.

Й спогади повільно перетікає вже у справжній глибокий сон. Прокидаюся через кілька годин, щоб пообідати. Мені знову дають бульйон та підсушений хліб. А потім знову засинаю ― все ж таки купання та транспортування в інше приміщення відібрали занадто багато сил в організму. Чи це душевні хвилювання так впливають?