Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Поруч зі мною стоїть симпатична, але вже не молода жінка. Головний лікар клініки «Сонячна надія», Євгенія Пилипівна Ступак. Із зібраним на потилиці русявим волоссям з сивиною, уважним поглядом зелених очей, промінчиками зморшок у куточках повік та губ. З доглянутими руками та ідеальним манікюром. Незмінно у білому халаті із синьою нашивкою у вигляді сонця — логотипу «Сонячної надії».

— Доброго дня, Євгеніє Пилипівно, — трохи натягнуто посміхаюся я, намагаючись говорити якомога спокійніше. — У вас буде хвилина?

І розумію, що це все просто слова. Я знаю, що треба. І що скаже мені лікар. Але намагаюся до останнього вдавати, що все нормально. Що я впораюся, все зможу зробити.

— Так-так, — киває вона. — Графік зараз неймовірно щільний, але мені треба поговорити з вами.

Я мимоволі кидаю погляд у бік сплячого Єгора.

Від головного лікаря це не ховається. Вона тільки крадькома зітхає, а потім манить за собою.

— Ходімо ж, Поліно.

У кабінеті Євгенії Пилипівни світло, просторо та пахне дуже приємно, можно сказати, трохи солодкувато. Сонце висвітлює, здається, навіть найдальші куточки. Широкий стіл, документи, ноутбук. Шафи заповнені різнокольоровими папками. На стіні – анатомічні карти. Або як їх там… Та вже, тут не дуже хотілося вникати. І начхати, що можна здатися дуже неосвіченою. Вона мені, ця освіченість, ні краплі не може допомогти: ні врятувати Єгора, ні роздобути величезну суму грошей, про яку, само собою, йтиметься.

Євгенія Пилипівна починає говорити. Впевнено, спокійно, ніби обволікає карамеллю — таке м'яке сопрано заколисує так солодко, що й анестезії не буде потрібно. Наче намагається укрити від болючих слів, які наскрізь пробивають захисну оболонку.

— Що раніше зробимо операцію, то краще, Поліно. Пройде все у два етапи. Бо ми спостерігаємо погіршення стану.

Так, я знаю. З такою вадою живуть до десяти років. Якщо пощастить – до дванадцяти. Потрібні гроші. Я розумію, що від цього нікуди не подінешся. І це погано, дуже погано.

Не те, щоб я не знала цього. Але всі гроші витрачаються на підтримку поточного стану. Гаразд, можна щось вигадати. Напевно. Заштовхую подалі паніку, що накочує немов дикі морські хвалі. Треба поговорити з Анею, нехай трухане свого роботодавця та коханця. Подруга вміє знаходити вихід із найнесподіваніших ситуацій. Я знаю.

Та й тут можна щось зробити. Все ж таки мені на роботі обіцяна премія — пристойна сума. І якщо пошкрябати по засіках та сильніше затягнути ремінь…

На очі навертаються сльози. Мало, надто мало, як би я себе не вмовляла.

Все одно не клеїться. На щось треба жити. Поки що харчуватися повітрям я не навчилася.

— Ви мене чуєте? — співчутливо запитує Євгенія Пилипівна

— Так, звичайно, — киваю я.

Звичайно... Тільки вас і чую, лікарю.

Потрібен час. Мені дуже потрібен час.

Тиша, що зависла, змусила встати. Я чудово розумію, що зараз не можу дати відповіді. Але й тягнути не можна.

— Я наступного тижня прийду. Або ...

— Через два тижні? — без жодних емоцій уточнює Євгенія Пилипівна.

Варто розраховувати власні сили та можливості. Сховавши боягузливе вихваляння та чітко розуміючи, що за тиждень не роздобуду потрібної суми, я підтверджую:

— За два.

Гостинці для Єгора довелося залишити у головного лікаря. Після розмови я почуваюся настільки бридко та знесилено, що не хочу нікого бачити. Ні, просто не можу. Добре, що Єгор все ще спить. Тож цього разу обійшлося.

На вулиці, як й раніше, світло і тепло. Зовсім інше життя, далеке від запахів ліків, що спустошує, жахливого білого кольору стін та перетворюючих на кригу душу звуків: кроків, шерех накрохмалених халатів та тихих зітхань. Бо голосно зітхати у клініках не прийнято. Навіть якщо все дуже погано.

Мені нема чого сказати і нема кому допомогти. На роботі... Ні, навіть не можна взяти роботу колеги, що звільнилася – шеф просто не дасть. Він натякав, що можна стати його коханкою, тоді й оклад підвищиться, але я відмовила. Не можу так, гидко поводитися, роблячи вигляд перед колегами, що між нами тільки ділові відносини. Не можна так. Шеф зрозумів, але, зрозуміло, тепер ні на які поблажки не піде. Не захотіла бути коханкою – отже, сама винна.

Я кидаю швидкий погляд на клініку. Ледве помітно хитаю головою та роблю глибокий вдих. Незважаючи на теплу погоду, руки заледеніли. Скривившись, тру долоні швидко-швидко. Наказую сльозам забратися подалі. Не зараз. Якщо плакатиму, то не зможу нічого зробити для свого хлопчика. Я маю бути сильною.

Я дістаю телефон та набираю номер найкращої подруги.