Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Сім днів тому

Лікарні я не люблю. Та й хто в здоровому глузді їх може полюбити?

Але щоразу, коли я приходжу до Єгорки, завжди мені зле. Потрапляти до лікарні – страшно. Потрапляти до лікарні, коли тобі чотири роки – нестерпно. Особливо, коли ти один, коли твої батьки загинули в автокатастрофі.

Єгор – мій небіж. Не рідний. Син троюрідної сестри. Тому я навіть не думаю, в якому там ми далекому родинному зв’язку. Небіж та крапка. Після того як Діанка та її чоловік загинули, я ревіла кілька днів. І просто не знала, що робити, бо розуміла: Єгор разом втратив обох люблячих батьків.

В нього більше нікого не було.

Окрім однієї мене.

Про те, чи варто забирати дитину, не було й питання. Жахом було інше. Я жила в однокімнатній квартирці у жахливому стані, за яку тільки ледь вистачало копійчаного заробітку. Як не намагалася знайти роботу із зарплатнею вище, нічого не виходило. Але навіть не задумалася, що Єгора можна не забирати.

Впораюся. Зможу. Вистою.

Начхати на косі погляди сусідів і тих, хто вважає, що нагуляла дитину. Нехай стежать за собою.

Спочатку все було нормально… ну крім того, що доводилося розриватися між роботою, яку брала додому, та малюком, що плаче.

Спочатку я страшенно не висипалася, натикалася на кути в будинку і була привидом самої себе. Але потихеньку ситуація вирівнювалася. Я щиро любила цього хлопця. Одна його посмішка, здається, могла осяяти весь світ. А маленькі рученята так й тягнуться до мене. І просто неможливо не посміхнутися у відповідь і не взяти її на руки, щоб смішно повчити чи не похитати.

Але потім... Потім все звалилося в один світ. Щодня перетворився на неабиякий жах.

У мого Єгорки стала помітна задишка. Сині губи. Постійний плач і голосок, що зривається. І дивна порожнеча в очах.

Я настільки злякалася, що одразу кинулася дзвонити у швидку допомогу.

Моторошний діагноз пролунав як вирок.

Синдром Фарго. Поєднання кількох аномалій, дуже складна вада серця, при якій необхідна операція — інакше дитина довго не проживе. Те, що я чула, з кожною хвилиною знищувало надію. Я запам'ятала так, що розбуди вночі – ось від зубів відлетить. В'їлося в мозок так, що захочеш – повік не забудеш.

На цей раз Єгорка спить.

Я стою, дивлюся на нього через скляні двері та кусаю губи, наказуючи собі не плакати. Але зрадницькі сльози так і течуть по щоках, залишаючи мокрі доріжки.

Мені потрібно поговорити з лікарем. А з Єгором можна поговорити наступного разу. Коли він прокинеться. Коли я зможу взяти себе в руки, зітру сльози та зможу знову стати тією сонячною Поліною, яку він так любить.

Я прийду наступних вихідних. Точно після того, як я зможу знайти рішення. Як знайду потрібну суму. І намагаюся не думати, скільки мені потрібно грошей, щоб заплатити за його операцію.

— Ох, Поліно Вадимівно, ми на вас чекали. Думали вже, що сьогодні ви не прийдете, – чується приємний жіночий голос, і я швидко витираю сльози, відходжу від дверей, через які дивилася на свого нещасного небожа, та повертаюся до тої, що стоїть за моєю спиною.

Я піднімаю погляд та читаю вирок в очах навпроти.
___

Дівчатка, дякую, що ви зі мною! Нашій Полі доведеться не так солодко, але обіцяю, що вона впорається!
Буду дуже вдячна, якщо підпишетеся на мою сторінку!
Ваша Оленка.