Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Додаткова скибка гормону щастя в моїй тарілці та підбадьорливий гумур сіроокої викликала мою усмішку крізь сльози. Почувши своє давнє назвизько, яким нагородили мене дівчатка ще в перший рік спільного проживання — так і взагалі розтанула. От вміє дівиця спочатку насолити, а потім заспокоїти!

— А в мене ідея! — радісно повідомила усміхненна чорнявка. — А що, як згадаємо молодість та виконаємо вечірній променад по набережній?

— Мілано! Ми ж не зелені студентки! — запротестувала та, що справа від мене. — Ти давно не шукала собі пригод на одну точку?

— Якщо чесно, то так! — вигукує, не соромлячись в моє ліве вухо інша красуня. — Вже три дні на побаченнях не була. Я ж гадаю, ви підтримаєте сестру і не залишити її самотньою блукати поміж людських лабіринтів вечірнього міста?

Я приєдналась до колективного сміху. В студентській часи траплялись випадки, коли ми втрьох веляли хвостиками по красиво спроєктованій набережній і знайомились з компаніями хлопців. Але у більшості випадків в такі прогулянки гамірним містом Мілана сама від нас відокремлювалась і, примітивши гарного кавалера, поринала в нове знайомство. Скільки часу пройшло, а вона не змінилась.

— Ну то як? Ходімо? Я дуже хочу подихати повітрям! — заплескала в долоні, як мала дитинка. — Алінчик, Юльчик, згрібаємо свої відсирівши кістки і гайда! Може нам пощастить і навіть зустрінемо своїх принців.

— Мілано! — знову затулила їй рота шатенка. — Тільки давай без принців. Ми просто прогуляємось. Так, ваша величність Юліандрессо?

Подітись від подруг не було куди. Хоч вже й забула молодість, але дівки наполегливо тягнули в безтурботність ночі. На годиннику стрілка перетнула екватор, а це значить, що гуляти доведеться до пізна. Якщо не до ранку! Студентками, забарившись з поверненням до закриття гуртожитку, бували випадки, коли ми зустрічали пробудження сонця прямо посеред ще сплячого міста.

— Все по класиці жанру? Повернення з першими півнями першим трамваєм? — сміюся собі в кулак.

— Ти саме це сказала! Сподіваюся, всі виспалися? Ніч обіцяє бути довгою! — поререджає синьоока, вже підхопившись на ноги та схопивши свою сумку до рук.

— Взагалі-то, це не входить в мої... — відкрила рота, в очевидь аби заперечити, Аліна, але їй грубо його закрили.

— Жодних відмовок! Ми знову в повному складі, тож допиваємо рідину в своїх філіжанках і мерщій милуватися місячним сяйвом та вогнями нічного міста.

Сперечатись було марно. Аліна це знала і більше не чинила супротив. А я ж тим паче.

— Варто зізнатися, що я скучила за такими моментами, — підхопивши обох подруг під руки, які йшли по обидва боки від мене, тулюся до них по черзі, як і колись.

— Це тільки початок, сестро. Обіцяю повернути тебе до життя не тільки до дванадцятої, а назавжди, — поставили перед фактом сині очі, весело гигикаючи.

В цю мить мені на душі стало тепло. Огорнута увагою університетських подруг, вбираю широко розплющеними очима красу безлічі вогників набережної, що нависли над контурами річки та за її межами. Вже не відчуваю ніг, але продовжую шлях. Якась легкість, не зважаючи на кількість виплаканих за день сліз, всеодно оселилася в грудях.

Кружляючи серед натовпу, дивуюся, що з роками тут нічого не змінюється. Найдовша набережна Європи кожен рік в теплу пору року пишається своєю жвавістю та кількістю гуляк. Звичайно, основна маса тих, хто, як і ми, виконував вечірній чи нічний промед, складалася із непосидючих студентів, але траплялися люди і значно старше. Часто на очі попадалися навіть цілі компанії з малими дітьми, бо ж і для них знаходились розваги, а наявність солодких напоїв та наїдок, а також деяких розважальних іграшок, орієнтованих саме для малечі, сприяли сімейному відпочинку. Та з настанням темряви сімей меншало і залишались тільки вовки та вовчиці, що шукали собі пару.

— Ти рада, полуничко наша, що ти тут? Такого точно немає в селі! Кому, як не мені це знати, — питає Міланка, вп'явшись в мою ліву руку.

— Бу-бу, бу-бу. Може вистачить вже бубніти? Дай насолодитись прогулянкою, — жартома подає голос дівчина, що зправа від мене.

— Щоб насолоджуватись сповна, нам не вистачає чоловічих плечей та інших частин тіла поряд.

Мені стає смішно. З роками ці сороки не змінюється. Що в сімнадцять, що вже ставши дорослими тітками, а вони все такі ж запальні.

Аліна насуплюється. І це попри те, що ми знаємо — балачки чорнявки про супутників на вечір — лише слова. У Аліни вже є своє, хоч і не надто надійне, втім наявне плече. Зі своїм судженим вона вже шість років. От тільки сваряться часто і гучно. Та й взагалі, спонсор цієї прогулянки — її хлопець, бо ж він сьогодні працює в нічну зміну і саме тому дівчина прийняла нас в гості і може відпочити в компанії подруг, як в старі і добрі часи.

А мені думати про принців поки що не хочеться. Ні, звичайно, думки іноді можуть заскочити у голову, але я їх відганяю. Колись, забивши баки романтикою та фіалками, мало університет не кинула. Не хочу так чинити і з роботою, на якій ще не завершився мій випробувальний термін. Та й взагалі, де ж знайти гідного...

Але, все по ГОСТУ. Тільки-но заговорили про сильних світу цього, як серед десятка очей в тісному натовпі натикаюся здалеку на пару знайомих.

Стан дежавю забирає в полон. Відбирає мову від несподіванки.

Це ж той самий брутальний незнайомець, котрий слідкував за мною від лікарні і носив на руках! А ще ліз цілуватися, але я його зупинила, сказавши, що кращою ідеєю буде похмелитися.

"Ярик побачення", якщо не помиляюся. Досі його контакт не видалила з телефону. Після того дня, коли я отримала струс мозку, він дзвонив декілька разів. Першого разу я відповіла, щоправда неохоче. Він спитав, як себе почуваю, а почувши задовільну відповідь — завершив розмову. Вдруге його дзвінок я вже проігнорувала. Не схотілось і не бачила сенсу. На цьому наше коротке спілкування завершилось.

А цієї миті, як на зло, його очі зустрічаються з моїми. Помітив, зараза.